Музика допомагає творити і вшановувати пам'ять про загиблих. Здавна вона є невід’ємною частиною прощань. У піснях, які ми чуємо на прощаннях із полеглими героями – не лише біль утрати, а й мотивація до боротьби, енергія, що здатна мобілізувати дух і спонукати вшановувати захисників, які віддали життя у бою.
«Ой чи пан, чи пропав – двічі не вмирати». Історія похоронних пісень
Гурт «Хорея Козацька» у своєму репертуарі має понад 30 пісень. Фото: з особистого архіву гурту.
Від прощання з героями Небесної сотні колектив «Хорея Козацька» співає на похоронах – здебільшого військових. Лідер гурту Тарас Компаніченко – культурний і церковний діяч, композитор, поет, кобзар, бандурист, лірник, музиколог й історик-музикознавець. У репертуарі Хореї – понад 30 пісень. Колектив грає на багатьох музичних інструментах. Тарас – на бандурі (інакше кажучи, кобзі). Ще є сопілка, скрипка, лютня і барабан.
Тарас розповідає – протягом віків музика на похоронах – і цивільних, і військових – виконувала ритуальну функцію. А в XIX й особливо на початку XX століття чи не кожна військова формація протиборчих країн за традицією повинна була мати духовий оркестр – і ці музиканти виконували не лише марші, які мотивували й об’єднували, вони також грали поховальні твори під час прощань. В українській культурі ще до Першої світової війни була традиція виконувати похоронний марш композитора Миколи Лисенка. Разом із тим співали і «Заповіт» Шевченка.
А 19 березня 1918 року на перепохованні героїв, полеглих під Крутами, співала українська хорова капела під керівництвом Кирила Стеценка й Олександра Кошиця. У списку були «Заповіт», «Вічна пам’ять», «Ще не вмерла…», а також балада Миколи Леонтовича «Козака несуть». Згодом до переліку додалася ще пісня на слова Богдана Лепкого: вірш «Видиш (чуєш), брате мій…» він написав у 1911 році, а музику створив його брат Лев Лепкий.
«Заповіт» лунає на кожному похованні військового, куди запрошують колектив «Хорея Козацька». Фото: з особистого архіву Тараса Компаніченка.
У репертуарі його гурту є всі ці пісні. Серед адаптованих під сучасність – також пісня Марка Кропивницького:
Гей, нум, браття, всі до зброї,
На герць погуляти.
Приспів:
Слави здобувати!
Ой чи пан, чи пропав –
Двічі не вмирати,
Гей, нумо до зброї!
Нам поможе Святий Юрій
Ще й Пречиста Мати.
Гей, ударим з гаківниць,
Гукнемо з гармати.
Композитор Григорій Давидовський у 1920-му написав слова й музику твору «Оборонцям України». Компаніченко каже – цей концептуальний твір виконують на похоронах героїв російсько-української війни, починаючи з 2014 року.
Гімн «Оборонцям України» присвячений Симонові Петлюрі – українському державному, військовому та політичному діячеві. На авторському примірнику «Оборонцям України» Григорій Давидовський зазначив: «Дозволяю надрукувати цей твір у кількості 15-ти тисяч примірників для народних і військових хорів без оплати авторського гонорару».
У пісні є такі рядки:
Слава ж вам, друзі, лицарство прекрасне,
Що несете нам свободу і щастя.
Слава безсмертна заплатою буде,
Вас Україна повік не забуде.
Слава, слава, слава!
Українську пісню-реквієм за загиблими у Другій світовій війні «Степом, степом» у 1966 році написали поет Микола Негода та композитор Анатолій Пашкевич. Її виконували на братських могилах під час церемонії покладання вінків 9 травня.
Степом, степом йшли у бій солдати.
Степом, степом – обрій затягло.
Мати, мати стала коло хати,
А навкруг в диму село.
Степом, степом розгулись гармати,
Степом, степом – клекіт нароста...
Степом, степом падають солдати,
А навкруг шумлять жита.
Пригадую, як у дитинстві з батьком приходив на могилу до бабусі на Берковецьке кладовище й там духові оркестри грали на замовлення цю пісню. Бо на цвинтарі багато поховань солдатів, полеглих у Другій світовій. Нарівні зі «Степом, степом» на прохання оркестр грав «На смерть героя» Фредерика Шопена. Цей твір відомий як траурний або поховальний марш. Особиство в мене ця мелодія асоціюється з прощаннями з радянськими генсеками. І добре, що з часом українські пісні витісняють і шопенівський твір, і реквієм Моцарта «Lacrimosa».
Приблизно тоді ж, коли створили «Степом, степом», з’являється церковна пісня «Червона калина» або «О, Боже Великий, з високого неба». Хто автор – невідомо. Компаніченко зазначає – і тоді, і зараз церковний хор її співає зазвичай у селах та в невеликих містечках під час поховання воїнів.
… Насипте на гробі високу могилу,
Вона вся травою заросте.
Посадіть на гробі червону калину,
Вона навесні зацвіте.
І будуть весною пташки прилітати,
І будуть співати пісні.
Я їх не почую, бо буду лежати
Глибоко у сирій землі.
Тарас Компаніченко зі своїм гуртом виконує пісні-ревієми.
«Шістдесятників ховали під «Заповіт», – додає Тарас. – А ще етнографічний хор «Гомін» імені Леопольда Ященка співав «Сховалось сонце за горою». Текст Мусія Кононенка написаний ще під час революції, а мелодія була у двох варіаціях – мажорній і мінорній. У другій версії в кінці такі слова: «Україна, хотів би я тебе обійняти, до серця щиро пригорнути, у вічі глянути, згадати, тоді навіки вже заснути».
Тарас пригадує похорон свого діда в Сумах у 1982 році – тоді він, біля труни, вперше прочитав Псалтир, а потім заспівав, акомпануючи собі на бандурі.
«А ще над могилою підняв український прапор. Потім все повторилося на похованні Володимира Данилейка – культуролога, фольклориста, поета. Прощання було в Полтаві. Запам’ятав, як одна стороння жінка, побачивши процесію, на якій я співав, сказала: «Боже, я такого похорону не бачила з часів, коли помер Панас Мирний». А пісню «Ой, на горі вогонь горить» вперше ми заспівали в 2006 році на похороні мого батька, який був шістдесятником. Зараз чи не на кожному похороні українських військових вона звучить в нашому виконанні», – каже Тарас.
Пісня «Пливе кача по Тисині» прозвучала зі сцени під час протесту в середині грудня 2013 року – як реквієм за Петром Волянюком, учасником Майдану, який помер від серцевого нападу під час подій. Особливого символізму вона набула після 26 січня 2014 року, коли у Києві прощалися Михайлом Жизневським. Це була одна з улюблених пісень 25-річного журналіста родом із Білорусі.
Ще в 2000 році пісню включили до циклу «Наші партизани» спільного альбому Тараса Чубая і гуртів «Плач Єремії» і «Скрябін». У 2002-му її виконала «Піккардійська Терція».
Існує кілька версій походження пісні, але загалом вона вважається емігрантською: ймовірно, створеною в період між Першою і Другою світовими війнами. В основі твору – образ птаха, що лине в небі чи пливе по воді. Вода – як символ межі між світом живих і мертвих. Ця пісня звучить на вшануваннях і загиблих під час Революції гідності, і полеглих під час війни.
У жовтні 2019 року Український інститут національної пам’яті розробив концепцію українського військового поховального ритуалу, який зберігає військові традиції минулого й відповідає сучасним запитам.
Новий елемент – церемонія, коли труну обгортають прапором. Безпосередньо перед похованням прапор розгортається над домовиною й у цей час лунає перший салютний постріл, а сурмач у дуеті з барабанщиком виконує мелодію «Шана».
«Шана» прозвучала 20 січня 2021 року в аеропорту «Бориспіль» на честь полеглих кіборгів, які з 26 травня 2014-го до 22 січня 2015-го обороняли Донецький аеропорт.
«Музика полегшує цей страшний тягар»
«У співах на похованні треба триматися певної межі, тому жалобні пісні я чергую з маршами, наприклад, «Зродились ми великої години», «Марширують добровольці» тощо. Останнім часом на похованнях виконуємо думу «Плач зозулі» з певною адаптацією», – каже Тарас.
Компаніченко співав 7 березня 2023 року на Майдані Незалежності, коли прощалися з чотирма воїнами-розвідниками: Максимом «Непийпивом» Михайловим, Юрієм «Святошею» Горовцем, Тарасом «Тарасієм» Карпюком і Богданом «Аполлоном» Ляговим. Це добровольці, бійці групи «Братство» у складі спецпідрозділу Тимура ГУР МО України. Загинули на кордоні Брянської області 25 грудня 2022 року.
«Ми тоді вперше заспівали «Прощай, світе, прощай, земле» Тараса Шевченка. Тепер на похованнях, крім «Заповіту», виконуємо ще й цей уривок із поеми «Сон», – зазначає музикант.
Завдяки музиці на похованні створюється урочистий настрій і одночасно передається трагізм події. Пісні в такі моменти сприймаються по-особливому, їхні сенси відчутні глибше. Під музику люди плачуть, а зі сльозами виходить біль. Співаючи на похованнях, ми, по-перше, віддаємо шану герою. По-друге, музика полегшує цей страшний тягар, який упав на рідних. І третій момент: наративи, які звучать у піснях. Що все це не даремно, що ці полеглі – герої, які ціною власного життя виборювали свободу та незалежність… Неодноразово до нас після церемонії підходили рідні полеглих і казали: «Ми думали, що ці пісні про когось. А виявляється, вони про нас…
«Мене вже немає. Але важливо, щоб ви всі були»
Олександр Рицький мріяв стати музикантом духового оркестру. Він родом із села Бистричі на Рівненщині. Відвідував музичну школу, далі було навчання в Дубенському фаховому коледжі культури і мистецтв, здобув кваліфікацію артиста оркестру.
У 2020-му він уклав контракт і долучився до Збройних Сил України. Брав участь у бойових діях у зоні АТО. Після повномасштабного вторгнення старший солдат на псевдо «Музикант» продовжив службу командиром протитанкового відділення взводу вогневої підтримки десантно-штурмової роти 80-ї окремої десантно-штурмової бригади. 24 липня 2023-го Олександр загинув у бою неподалік від села Іванівське у Бахмутському районі Донеччини. На прощанні з «Музикантом», якому було 22 роки, грав духовий оркестр.
Олександр заповів у випадку його загибелі в бою заспівати під час похорону пісню «Мене вже немає» групи «Тартак». Ця пісня була однією з його улюблених.
Мене вже немає!..
Вітер розносить мене по землі...
Мене вже немає!..
Я знаю секрети великі й малі...
Мене вже немає!..
Поряд зі мною літають орли...
Мене вже немає!..
Але важливо, щоб ви всі були!..
А мене вже немає...
Вадим ПрокопчукФото: з архіву родини
Вадим Прокопчук до повномасштабної війни навчався в Національній музичній академії, де вдосконалював свою майстерність як тромбоніст. Після 24 лютого 2022 року пішов на фронт у лавах Третьої окремої штурмової бригади. Останній свій бій військовослужбовець на псевдо «Маестро» прийняв у Авдіївці, на території коксохімічного заводу 12 лютого 2024 року. Незадовго до загибелі Вадим написав другові повідомлення на випадок смерті.
Ну що ж, друже, не думав, що коли-небудь писатиму комусь щось подібне, але ця інформація тільки для тебе. Я щиро бажаю, щоб ця інформація не знадобилася тобі. Я розумію, що можу загинути, така правда. Я помирати не збираюся, але не завжди всі обставини залежать від мене. І мені страшно, це нормально. Але я маю там бути, це мій обов'язок перед Україною, перед українською нацією, перед Богом і перед самим собою. Я хочу попросити тебе, щоб ти сказав дружині Юлі і моїм друзям та родичам, щоб у разі моєї смерті після звичайних похоронів всі близькі мені люди, які, звісно, захочуть, зібралися десь, посиділи під хорошу музику. Згадали про історії, які зв'язують їх зі мною, щоб знали, заради чого я це роблю, щоб гарно провели час і не журились…
Із Вадимом прощалися 17 лютого – цього дня йому мало виповнитися 23 роки. На театральній площі в Луцьку один із побратимів прочитав «Молитву українського націоналіста», а потім під повільну версію пісні Another Love Тома Оделла військовослужбовці зробили 20 відтискань. Наприкінці прощальної церемонії лунала пісня The Funeral групи Band of Horses.
«Мій чоловік колись написав, що коли його не стане, щоб на похованні звучала саме ця пісня. Вадим її дуже любив. Ця сумна пісня так і називається «Похорон». Звісно, я виконала волю свого коханого», – сказала дружина Юлія Прокопчук.
(у перекладі)
Вже занадто пізно тебе турбувати,
І ми чекаємо, поки ранок тебе розбудить,
Нам лишається лише це, бо немає вже чого шукати…
The Funeral групи Band of Horses.
«Музика – дуже сильний енергетичний момент підживлення пам'яті»
Музика – спосіб переживання скорботи, що допомагає впоратися з болем втрати, створює атмосферу співчуття і стає формою емоційної підтримки під час прощання, вважає Антон Лягуша – кандидат історичних наук, дослідник публічної історії та пам'яті, академічний директор магістерської програми дослідження пам'яті та публічної історії в Київській школі економіки (KSE).
Музика під час прощання виконує безліч емоційних, символічних, а також ностальгічних і пам'яттєвих функцій. І вони створюють ситуацію та контекст, які впливають на розуміння і процес, на моральний стан людей, які прощаються. Або утворюють такий усталений комеморативний ритуал, як от «Пливе кача». Музика є дуже сильним енергетичним моментом підживлення пам'яті. Вона підсилює важливість подвигу, підкреслює ідейність людини, яка загинула. Бойова медикиня добровольчого батальйону «Госпітальєри» Ірина Цибух загинула 29 травня 2024 року під час чергової ротації на Харківському напрямку. Вона заздалегідь склала заповіт, де написала, як і де її ховати, а також визначила перелік пісень, які мають заспівати на церемонії прощання. І коли після церемонії я прийшов додому, подумав, що це новий спосіб поховання, новий спосіб вшанування пам'яті і новий спосіб формування культури нашої пам'яті. Знаєте, все, що відбувалося в той день на Майдані Незалежності, було дуже трагічно з одного боку, але з іншого – наповнене світлом.
Він зазначає – у переліку Ірини Цибух були пісні, які вписані в канон національної музики, у канон української ідентичності.
10 пісень від Чеки:
«Зродились ми великої години» (гімн ОУН)
«Пісня буде поміж нас» (Володимир Івасюк)
«Весна і ти» (ВІА «Візерунки шляхів»)
«Сонце низенько» (народна)
«Намалюй мені ніч» (Мирослав Скорик)
«Запроси мене у сни» (Володимир Івасюк)
«Лента за лентою» (повстанська)
«Леся» (Krutь)
«Ой, у лузі червона калина» (стрілецька)
«Україна» (Тарас Петриненко)
Лягуша каже – патріотичні пісні, народна музика, гра на бандурі допомагають розкрити відчуття національної приналежності. Створюють атмосферу спільної мети, і це додає сил у часи тяжких випробувань.
Це спричиняє мобілізацію морального духу. До того ж пісні, які звучать під час прощань із військовими, передають історичні моменти майбутнім поколінням.
