Дмитро Коцюбайло народився у селі Задністрянське на Івано-Франківщині. Мав брата і чотирьох сестер. Прадід Дмитра був воїном УПА. 

Хлопець навчався на художника, саме від цього захоплення пізніше зʼявилося його військове псевдо «Да Вінчі». 

Дмитро був учасником Революції Гідності. У 2014-му 18-річний юнак став на захист України. Був командиром взводу добровольців, у 2015-му – очолив роту. У 2016-му його призначили командиром 1-ої окремої штурмової роти «Вовки Да Вінчі», яку на початку 2022 року переформували в батальйон. 

30 листопада 2021 року Дмитро Коцюбайло отримав звання Героя України.

Лише у 27 років Да Вінчі, який усе доросле життя провів на полі бою, офіційно увійшов до складу ЗСУ, отримавши звання лейтенанта. 

Разом із побратимами Дмитро воював на всіх гарячих напрямках російсько-української війни. Повномасштабне вторгнення зустрів поблизу Щастя на Луганщині. 

7 березня 2023 року у місті Часів Яр на Донеччині Дмитро отримав смертельне поранення у шию.

Поховали воїна на Аскольдовій Могилі у Києві. Йому було 27 років. 

Ніка – 18-річна художниця, поетка й учасниця творчої спільноти Харкова. Допомагала Харківському ЛітМузею та Резиденції «Слово». Дуже любила своє місто. 

Захоплювалася українською культурою. Розмальовувала шопери портретами українських письменників. Створювала ілюстрації до віршів українських поетів. Їй було вісімнадцять.

Свій останній малюнок Ніка відправила Сергієві Жадану у день загибелі – 30 серпня. Тоді Росія обстріляла керованими боєприпасами п’ять локацій Харкова. Ніку доправили до лікарні у стані клінічної смерті, та реанімація не допомогла.

«Вероніка стала частиною Розстріляного відродження, яким так надихалася», – каже Сашко Хоменко.

Артемій народився у Львові. Син священника УГКЦ та першого ректора відновленої Львівської Богословської Академії Михайла Димида і художниці, іконописеці Іванки Крип’якевич-Димид. З 7 років був у «Пласті», де й отримав псевдо «Курка».

Захоплювався екстремальними видами спорту. Відвідав 50 країн. В Українському католицькому університеті отримав фах історика. Був учасником Революції Гідності.

У 2014-му пішов добровольцем в «Азов». Брав участь у боях в районі Широкиного. Потім перевівся у батальйон спецпризначення «Гарпун». Був демобілізований. 

Звістка про повномасштабну війну застала Артемія у Ріо-де-Жанейро, де він стрибав з парашутом зі статуї Ісуса Христа. Хлопець полетів у Нью-Йорк, купив там частину спорядження, а вдома вже зібрав решту речей з часів АТО, та склав присягу і вирушив на службу. 

Артемій загинув 18 червня 2022-го у боях біля села Біла Криниця на Миколаївщині. Йому було 26 років.

З ініціативи родини Димид в УКУ заснували стипендію його імені для студентів-пластунів. 

Олександр народився у місті Дубно на Рівненщині. З юності любив спорт. Грав у футбол. Працював інженером-землевпорядником. У лавах Збройних Сил України воював в зоні АТО/ООС. У 2022 році здійснив свою мрію – отримав звання офіцера ЗСУ. Під час повномасштабної війни командував розвідувальним взводом у 24-й окремій механізованій бригаді імені короля Данила. Мав псевдо «Морячок». 

Олександр загинув 18 квітня 2022-го поблизу села Берестове на Донеччині. Йому було 35 років.

Посмертно нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня і нагрудним знаком Головнокомандувача ЗСУ «Срібний хрест».

Сергій «Семен» Семена – музикант та художник із села Комарівка на Чернігівщині. Народився 12 жовтня 1982 року. Був засновником і фронтменом рок-гурту Семена'Band. Малював картини. 

У березні 2022 року вступив до київських сил територіальної оборони. На початку червня того ж року Сергія з побратимами відправили охороняти білоруський кордон. Згодом – назад у Київ, а вже звідти – на Луганський напрямок. На фронт потрапив у складі 34 батальйону 57 окремої мотопіхотної бригади імені кошового отамана Костя Гордієнка. 

16 червня 2022-го Сергій Семена востаннє вийшов на зв'язок із рідними. Довгий час він вважався зниклим безвісти, хоча неофіційно, зі свідчень побратима, було відомо про його загибель біля селища Тошківка Сєвєродонецького району. Повернути тіло Сергія з окупованої території вдалося лише у грудні 2023 року. 

Його поховали у рідному селі. 

У вересні 2022-го Тетяна Власова присвятила Сергію концерт у Києві. «Мені було важливо, щоб його дівчина і мама відчули підтримку», – каже вона.

Василь Кухарський народився у місті Радомишль на Житомирщині. Здобув музичну й акторську освіту.  Актор Київського академічного драматичного театру на Подолі. Лауреат XX премії «Київська пектораль» за найкраще виконання чоловічої ролі у спектаклі «На дні». Знімався також у фільмах, серіалах. Зокрема, зіграв головну роль у стрічці «Максим Оса та золото Песиголовця». А останньою для Василя Кухарського стала робота у короткометражці «Історія ангела», де він зіграв Ангела. Стрічку зняла дружина актора Наталія Гордій-Кухарська. 

Від початку повномасштабного російського вторгнення Кухарський із позивним «Актор» приєднався до лав ЗСУ. 

Від літа 2023-го разом із «Культурним десантом» працював на Запорізькому напрямку. Василь із митцями підтримував військових на передовій та у шпиталях, проводив культурні заходи на звільнених територіях. 

У вересні 2023 року воїн отримав важке поранення. За кілька місяців, 7 грудня, його життя обірвалося у лікарні Києва. 

27-річний Антон «Перун» Гевак народився в селі Пилипи-Хребтіївські. Володимиру «Гектору» Гізімчуку було 29, він з села Кам’янка. Обидва – з Хмельниччини і з дитинства мріяли про військову кар’єру. 

«Перун» у 18-ть потрапив на строкову службу в Одесу. «Гектор» спершу закінчив Рівненську школу поліції, а далі проходив строкову службу у військово-морських силах України у місті Севастополь, а ще – контрактну службу у військовій частині на Хмельниччині.

З різницею у рік Гевак та Гізімчук потрапили у зону АТО. У 2015-му з фронту повернувся Антон, у 2016-му – Володимир. Згодом обоє вирішили стати бойовими командирами. Навчалися в Одеській військовій академії на факультеті розвідки. Подальшу службу несли у 140-му окремому розвідувальному батальйоні морської піхоти ВМС ЗСУ. Антон став командиром першого взводу, Володимир – другого. Обоє мали звання старшого лейтенанта. 

Антон і Володимир загинули біля села Зачатівка Донецької області, з різницею у 4 дні. 

Антон – 5 березня 2022 року. В останньому бою він, прикриваючи відхід побратимів, підбив із NLAW танк противника. Володимир загинув на тих самих позиціях 9 березня. До останнього зупиняв ворога під щільним вогнем, працюючи з гранатометів.

58-річний В'ячеслав народився у селі Адамівка на Хмельниччині. Жив у Тернополі. 

Присвятив себе війську. Був командиром роти спецпризначення 14 окремого батальйону НГУ. Останні роки очолював 35 окремий штурмовий батальйон спецпризначення «Тернопілля» ЗСУ. Служив у званні полковника. 

Був учасником низки війн: в Афганістані, Нагірному Карабасі, Придністров’ї, а також російсько-української війни. Очолював Тернопільську обласну «Спілку офіцерів України». Кавалер ордену Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.

На початку повномасштабного російського вторгнення полковник з двома братами прихистив родину письменника Анатолія Дністрового, яка евакуювалася з Києва, у будинку в Адамівці. В'ячеслав Васильович, попри службу, особисто опікувався родиною. 

«Приїздив із гостинцями для моїх дітей, піклувався про нас, перепитував, що нам потрібно, чим може допомогти. Мене кликав на службу у свій батальйон. Він дуже серйозно поставився до моєї дистанційної роботи і облаштував вітальню в хаті мені під кабінет. І чомусь мене постійно називав на ім'я по-батькові, від чого я трохи ніяковів», – пригадав Анатолій Дністровий.

15 травня 2022-го В’ячеслава поліг у бою на Сумщині. Поховали його в рідній Адамівці, яку він любив понад усе. У полковника Кравчука залишилися дружина, син, двоє онуків та брати. 2022 року В'ячеслава посмертно став почесним громадянином міста Тернопіль. 

Сейран Кадиров народився у сім'ї вчителів музики із села Малоріченське або Кючук-Озен, що в Криму. Його бабусю й дідуся депортували з півострова у 1944 році. Назад родина змогла повернутися тільки на початку 1990-х. 

Під час окупації Криму Росією через активну проукраїнську позицію Сейрана переслідувало ФСБ. Він разом із родиною був змушений тікати. Оселилися в Києві. Там він працював керівником служби безпеки холдингу з виробництва хліба та хлібобулочних виробів.

З першого дня повномасштабної війни записався у тероборону Києва. Потім служив у лавах спецпідрозділу «Крим» Головного управління розвідки Міністерства оборони України.

Сейран Кадиров загинув 21 січня 2023 року від кулі снайпера під Бахмутом на Донеччині.

Максим займався футболом із 15-ти років, вболівав за «Динамо». Потім захопився регбі та виступав за основний склад РК «Авіатор» у вищому дивізіоні чемпіонату України. Був чемпіоном з греплінгу.

Мав синій пояс джиу-джитсу і чорний – посмертно. Тренував молодь. Водив туристів у гори, навчав виживанню в екстремальних умовах. Мав неабияку харизму.

З початком повномасштабної війни захищав Київ у лавах добровольчого формування «Мрія».  Пізніше став військовослужбовцем Головного управління розвідки Міністерства оборони України. Виконував складні бойові завдання.

Максим поліг на Запорізькому напрямку 21 вересня 2022-го. Йому назавжди 32 роки.

Іван Науменко народився в селі Попельники Івано-Франківської області. Мріяв стати військовим. Після школи у 2017 році вступив до Національної академії Сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного у Львові. Підкорював вершини українських Карпат, мав посвідчення «Альпініст України». У військовій справі переймав досвід закордонних колег. Поглиблено вивчав англійську мову. Академію закінчив із відзнакою та здобув звання лейтенанта.

З літа 2021 року Іван був командиром взводу 15-го окремого батальйону 128-ї окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади ЗСУ. З липня по грудень 2021 року брав участь у бойових діях на території проведення ООС.

Зимові свята 2022-го провів у відпустці вдома з батьками та родиною сестри. А вже 24 лютого почалася повномасштабна війна. У складі свого підрозділу молодий офіцер продовжував боронити рідну країну. 

«Скіф» загинув, коли йому було 22 роки. Це сталося 8 березня 2022-го у бою з ворогом під Кремінною на Луганщині. 

У пам’ять Івана Науменка музикант Сергій Лазановський, який з дитинства знав його родину, написав пісню-присвяту «Мамо, не плач».

Юрієві було 39 років. Народився у Львові. Навчався школі №62. З дитинства був активним. Любив спорт. 

Працював на заправці, а потім вирішив відкрити сімейну справу – разом з тестем та дружиною продавав одяг на ринку. З часом вирушив на роботу в Ізраїль. Проте за рік повернувся додому, не витримавши розлуки з сім'єю. 

За кілька днів після початку повномасштабного російського вторгнення пішов добровольцем на фронт – у батальйон «Братство» Дмитра Корчинського. Від червня 2022 року служив у лавах 101-ї окремої бригади територіальної оборони. Воював на Сумщині, у Бахмуті, у складі сил ППО – біля Чорнобиля, на Волині. 

«У серпні 2023 року він переніс операцію на нозі і міг не виконувати далі бойові завдання, але сказав побратимам: «Пацани, я вас не залишу, я з вами до кінця», – розповіла Галина Кореновська-Дацко, дружина загиблого. 

Разом із Галиною вони виховували двох дітей. Дружина пригадує: «Юрчик дуже любив своїх дітей: вставав вночі, міняв підгузки, годував, гуляв. Коли народжувалася донечка, був поруч».

У квітні 2024 року Юрія відправили у Донецьку область, приєднали до Десантно-штурмових військ. На початку травня він із побратимами майже опинився в оточенні ворога на околицях Часового Яру, але їм вдалося прорватися. 

Під час евакуації поранених «Юцик» разом з іншим військовим потрапив під обстріл. Просив залишити його, аби інший хлопець встиг врятуватися. Уже під час наступного обстрілу отримав смертельне поранення в голову – це сталося 4 травня 2024 року.

У Юрія залишилися дружина, син і донька, яких він дуже любив.

Його тіло поки не вдалося повернути додому.

Андрій Чепіль – з Івано-Франківщини. З дитинства вчився танцям, освоїв кілька музичних інструментів. Був учасником «Пласту». 

Строкову службу проходив у військовому оркестрі при президентському полку. 

Був музикантом. Виступав і сольно, й у складі колективів. Був трембітарем етно-рок-гурту «КораЛЛі». Працював інструктором з катання на сноуборді у Буковелі.

З повномасштабною війною Андрій пішов кулеметником у 7 мотопіхотний батальйон. Брав участь у звільненні Ізюма та Куп'янська. Пізніше перевівся у 47-му окрему механізовану бригаду «Маґура». Був головним сержантом взводу та командиром бойової машини «Бредлі», пройшовши навчання у Німеччині. 

Життя Андрія обірвалося 28 червня 2023 року поблизу Роботиного на Запоріжжі. Вони з побратимами саме йшли на штурм і потрапили у кулеметну ворожу засідку. 

Воїну було 29 років. У нього залишилися дружина, батьки і брати. 

На похорон Андрія прийшло багато людей, зокрема трембітарів, які разом зіграли для нього. 

«Андрій був одним із символів Івано-Франківська», – каже Олексій Гнатковський.

Костя Юзвюк жив і навчався у Рівному. Виріс у сім'ї волонтерів, тож допомагав війську ще з 2014 року. Багато часу присвячував й іншій громадській дільності. 

Відбудовував громадські приміщення у селах та малих містах разом з організацією «Бур», підтримував діяльність UAnimals: у 2021 році організував Марш за права тварин у Рівному. 

У перший день повномасштабного вторгнення пішов до військкомату, але його відправили додому. Костя  не міг сидіти без діла, тож почав евакуйовувати тварин з прифронтових територій. 

Разом із тим навчався військової справи й у 2023 році долучився до Збройних сил України. Був оператором дронів і командиром відділення у 117-й бригаді. 

Під час служби часто консультував рятувальників UAnimals щодо безпеки у різних регіонах, мріяв стати волонтером у рівненському осередку «Пласту», тож навіть бувши на війні запитував, як можна допомогти організації.

Позивний «Стамбул» взяв через візантійську назву міста — Константинополь, співзвучну з його іменем. 

Костя отримав важкі поранення на Запорізькому напрямку під час ворожого обстрілу касетними боєприпасами й помер уранці 18 липня в лікарні. У своєму заповіті він просив, щоб під час прощання люди зібрали гроші на потреби війська.

Воїну було 23 роки.
«Ми втратили ще одну найкращу з найкращих людей» , – каже гурт Tember Blanche 

Сергій Миронов зростав у творчій атмосфері й був дуже допитливим. З дитинства був оточений книжками й до повномасштабного вторгнення письменництво було його пристрастю.

Він також захоплювався історією Києва й збирав інформацію про місто з різних джерел, багато розмовляв з іншими людьми й ті історії часто лягали в основу його оповідань. За життя встиг написати три книги, але багато його творів не опубліковані.

Сергій любив Київ, вивчав його будівлі, історію, людей. Займався міською археологією. Водив екскурсії, реставрував старі двері та вів блог Vanishing Kiev, в якому показував архітектурні й історичні артефакти київських будівель, а згодом публікував й історії містян. Був активістом.

З початку повномасштабного вторгнення Сергій приєднався до 241-ї бригади тероборони. 11 листопада 2022 року він отримав важке поранення й 16 листопада помер у військовому госпіталі.

Похований Сергій Миронов на Байковому кладовищі.

«Київ виховав собі захисника, якому судилося стати Захисником всієї України», – каже гід Сергій Савченко.