Руслані Пашук з Ічні у 2022 році було 18 років. До початку повномасштабної війни вона вчилася в двох університетах, мала досвід волонтерства та збиралася одружитися. Під час повномасштабної війни вона з коханим поїхала до його батьків у село Гужівку, що за 7 кілометрів від Ічні. Далі – її спогади.
Руслана Пашук Фото: особистий архів Руслани Пашук
«Російські військові з автоматами оточили наш будинок»
Про те, що таке війна, я знала ще з 2015 року. Тоді мій тато воював на сході України, а я, наскільки могла дитиною, волонтерила та допомагала йому.
Про початок повномасштабного вторгнення повідомив хрещений мого нареченого: зателефонував о 5 ранку і сказав, що колони росіян заходять із Сумщини. Ми були розгублені. Зранку з’їздили за знайомою до Прилук. Повернувшись, в Ічні вже були черги на заправках, у магазинах, аптеках. Починалася паніка.
Батьки мого чоловіка живуть в селі Гужівка. Ми забрали його рідних, мою маму та поїхали в село. Тато ж залишився в Ічні захищати місто.
Через село російські колони ходили впродовж кількох днів лютого. За цей час вони і взяли в полон двох місцевих чоловіків. А потім змінили маршрут і рух припинився. Ми активно волонтерили в селі, замовляли ліки для людей, бо в Ічні на той час медикаменти вже практично зникли.
Гуманітарна допомога від родини РусланиФото: особистий архів Руслани Пашук
А потім 2 березня до нашого двору під’їхало чотири російських БТРи. Два заїхали прямо у двір, а два під ним стояли. Вдома були я, мій коханий, його батько і бабуся. Наші мами були в старостаті на роботі.
Це було дуже страшно. Ми замкнули двері. Я сховалася під стіл в коридорі біля вікна. Бачила, як російські військові з автоматами оточили наш будинок. Вони стояли біля кожного вікна. Потім почали стукати в двері і гукати: «Откривайте, ми с миром пришли. Дайте хоть банку огурцов».
Ми ж причаїлися і не відчиняли. Батьки мого коханого активно волонтерили з часів АТО, його мама возила допомогу на схід. Думали, може через це шукають чи тому, що вона староста.
Отак вони постояли, походили навкруги і поїхали. Потім ми дізналися, що вони не за їжею приїжджали. Погреб був відчинений, на ґанку стояли банки з молоком. Вони нічого не чіпали. До сусідів теж не заходили. Їхали вони до нас цілеспрямовано за 20-30 кілометрів. Ми думаємо, що шукали старосту – маму мого чоловіка.
Після звільнення області я продовжила волонтерити. Батько поїхав захищати нас під Авдіївку
Після цього ми вирішили, що залишатися в селі небезпечно. Тому повернулися всі до нашої квартири в Ічню. Мами ж залишилися працювати в селі. Щоправда, вони жили в іншому місці, не вдома.
За пару днів, оговтавшись від переляку, я почала знову волонтерити. Спочатку возила їжу на блокпост, де стояв мій тато. Потім і на інші. Згодом почали виникати різні потреби: плащі для військових, бо пішли дощі, інші речі. Ми збирали гроші і замовляли це все у знайомих на відносно спокійних територіях. Так само продовжили допомагати Гужівці.
Руслана Пашук з військовими Фото: особистий архів Руслани Пашук
Староста записувала, що потрібно людям, передавала нам список, ми перераховували кошти моїй знайомій в Ужгороді, вона купувала і відправляла то все нам через волонтерів. А ми вже відвозили людям.
Так тривало місяць. А потім російські військові залишили нашу громаду. Вони виходили кілька днів і було страшно через те, що можуть залишити після себе руїни.
Полонені чоловіки з Гужівки повернулися додому в квітні. Вони понад місяць сиділи в селі Новобасанської громади, де була окупація.
Руслана готує маскувальні сітки для військовихФото: особистий архів Руслани Пашук
Після звільнення області я продовжила волонтерити. Батько поїхав захищати нас під Авдіївку у травні 2022 року. Я робила кондитерку, продавала, а виручені кошти направляла на збір. Також активно донатили люди. І так ми назбирали і на дрон, і на тепловізор, і на інші потрібні військовим речі.
А в 2024-му я народила дитину, тому відійшла від волонтерства.