На початку повномасштабної війни Григорію Герасименку було 67. За роки роботи на різних посадах в органах місцевого самоврядування він долав чимало викликів. У 2014-му, очоливши Ічнянську райдержадміністрацію, разом з командою комплектували військо на схід. У 2018-му, як голова районної ради, організовував евакуацію людей та громадський порядок в містечку після того, як неподалік вибухнули склади з боєприпасами. А у 2022-му в команді міської ради документував події, які відбувалися в громаді. Спочатку робив це з власної ініціативи, а потім на запит Прилуцької райдержадміністрації. Далі – його спогади.

Вирішили створити пункт відеоспостереження

Ми ніяк не готувалися до повномасштабної війни. З одного боку, в новинах говорили, що її не уникнути. А з іншого, наша центральна влада транслювала, що цього не буде. Тоді була єдина команда – не розпускати паніку. І це, звісно, правильно. Але варто було би водночас готуватися до найгіршого. 

23 лютого 2022 року після закінчення робочого дня ми розійшлися по домівках. А наступного дня о 7.25 у робочий чат надійшло повідомлення: «Шановні колеги! Всім працівникам чоловічої статі та жінкам-керівникам структурних підрозділів негайно прибути до міської ради». Це було розпорядження міської голови Олени Бутурлим.

Я приїхав на роботу. Там уже була голова, її заступники. Час від часу до будівлі підходили містяни, колишні військові і просили зброю. Але зранку її ще не було. Лише під вечір привезли з десяток автоматів та «мух» (РПГ-18. – Ред.). Їх видали нашим працівникам, які раніше служили у війську. 

Жодних вказівок «згори» не було. У перший день розглядали один з варіантів евакуації людей. Але не було розуміння, куди везти, якою дорогою, жодної координації. 

Гарантувати людям безпеку ніхто не міг, відтак від цієї ідеї відмовилися. 

Довелося діяти так, як ми те відчували. Голова зібрала нараду, де були працівники міської ради, представники ДСНС та ТЦК. Вирішили створити пункт відеоспостереження на базі міської ради. На в’їзді в Ічню були камери, які ми купували для поліції. Такі ж камери стояли в селах Парафіївка та Южне. Місцевий фахівець допоміг об’єднати їх в одну мережу. Він перепідключив їх так, щоби ми в міській раді могли вести спостереження. Ми створили чотири групи людей, переважно з працівників міськради. І так почалося наше цілодобове чергування.

Росіяни йшли транзитом з двох напрямів

Наступного дня, 25 лютого, колони російських військових зайшли на територію громади. Це були 125 одиниць, вони їхали з боку колишніх Бахмацького та Талалаївського районів. 

Ворог рухався переважно двома маршрутами: північним і південним.

Північний – це з боку Бахмача. Ним вони йшли через Парафіївську громаду, а потім нашими селами: Більмачівка, Крупичполе, Вишнівка, Припутні, Дорогинка. А звідти в бік Ніжинської громади – на Бакаївку, Комарівку, аж до Великої Дороги. Цим шляхом їхало найбільше техніки. Перші колони проходили більш-менш тихо. А потім вони отримали відсіч, і так розпочався терор місцевого населення. Ворог обстрілював усе, що бачив. А особливо – у дні відступу з області.

Південний маршрут проходив з боку Талалаївки через села Бережівка, Іваниця, Городня, Щурівка і далі – на Ольшану в напрямку Прилук. Тут російські військові йшли злі з самого початку.

26 лютого колона намагалася заїхати в Ічню. Але люди вийшли на вулицю і фактично голіруч зупинили їх і розвернули назад. Потім ще двічі колони проїжджали по краю Ічні в бік Бурімки. 

Загалом у громаді селяни перекривали дороги ворогам: валили дерева, знімали вказівники, знаки. Ворог блукав, кружляв, застрягав у болоті. Вони користувалися картами 60-х років. Їх потім волонтери та військові знаходили в розбитій техніці. 

Про всі пересування росіян ми повідомляли робочій групі, яку очолювала міська голова. Ця робоча група фактично жила в міській раді, вони обробляли цю інформацію і передавали військовим. А ті вже вирішували, що далі.

Одного разу заступниця міської голови з питань діяльності виконавчих органів влади Лариса Мілова попросила мене структурувати отриману інформацію. У такому вигляді це було потрібно Прилуцькій райдержадміністрації. Тож я розробив таблиці і щоденно спільно з старостами, та використовуючи інформацію громадських дізнавачів, фіксував рух техніки та основні події: вбивства людей, поранення, руйнування та пошкодження будівель. Тоді це була оперативна інформація, а зараз ці записи дуже допомагають відтворити події того часу. Це важливо для історії.

«Полювання» на старост та громадський спротив

Інформацію про пересування ворога я отримував не тільки з камер відеоспостереження, але й з повідомлень старост і жителів громади. Ми з ними були на постійному зв’язку. Також спілкувався з керівниками населених пунктів сусідніх територіальних громад. 

Тоді саме на старост лягла велика відповідальність. Адже вони комунікували з мешканцями і забезпечували їх усім необхідним. Багато з них потрапляли у зону ризику. Наприклад, у Крупичполі російські військові шукали старосту в її будинку. Згодом обстріляли дім її матері. Так само «полювали» на старосту Дорогинки. Ще російські військові обстріляли будинок, де тоді проживала староста Більмачівської громади. Також ворог хотів помститися й старості Бурімки: за ним навіть влаштували погоню з обстрілами. Цей чоловік був дуже активним: і хліб возив, і на операції виїжджав з військовими та побратимами. 

Отак стихійно на території громади утворився потужний рух громадського спротиву. Тоді чи не найбільше мене вражала сміливість людей. Після обстрілів була потреба в евакуації поранених до лікарні. Але це часто було небезпечно через повторення обстрілів чи зустрічі з ворожими колонами. Та попри це у нас і «швидкі» їздили, і місцеві на власних автівках самі вивозили поранених, забирали тіла загиблих. 

Потужний волонтерський рух

Також у громаді був потужний волонтерський рух. Ризикуючи життям, люди возили хліб, ліки, інше необхідне. На жаль, іноді це давалося надто дорогою ціною. 1 березня двоє чоловіків, які везли хліб з Прилук до Ічні, загинули в Ольшані. Їхнє авто розстріляли російські військові. Ще двох у Крупичполі взяли в полон. На липень 2024 року повернути вдалося лише одного. 

Загалом же за час боїв на Чернігівщині на території нашої громади загинуло 23 цивільних. Абсолютна більшість – розстріляні росіянами. Це втрати, які вже ніколи не повернути і за якими найбільше болить…