У 2022-му 58-річний Григорій Сальник працював завідувачем лікарської амбулаторії загальної практики – сімейної медицини у селі Крупичполе. У лютому та березні через село регулярно ходили колони російських військових. І хоча окупації тут не було, росіяни обстрілювали людей, коли ті потрапляли їм на очі. У селі були вбиті та поранені. Як лікарю працювалося в умовах транзиту ворожих колон та нестачі ліків – у спогадах Григорія Сальника.

Авто зупинилося, а росіяни відкрили вогонь на ураження

До початку повномасштабної війни я регулярно моніторив ЗМІ, аналізував події. Якоїсь миті зрозумів: війни не уникнути. Та геть не думав, що вона дійде до самого дому і я спостерігатиму її з вікна.

Перші колони пройшли нашим селом 24 лютого о 12.00. Ми були на роботі. Почувши гуркіт, повиходили з приміщення. Солдати нам кивали, махали руками і не проявляли агресії. З нашого боку ще не було розуміння, що насправді почалося того дня.

26 лютого ворожі колони йшли цілий день: важка техніка, вантажівки з солдатами, медичні автомобілі, паливозаправники, танки, БТРи. Близько 16.00 одна з колон затрималася у центрі села. Я живу неподалік, тому спостерігав за ними з вікна на другому поверсі.

Я бачив БТР, з десяток військових ходили центром Крупичполя. Потім під’їхало цивільне авто. Вони поспілкувалися і відпустили його. Згодом на дорозі з’явилася ще одна автівка. Я бачив, як вона зупинилася. Росіяни одразу ж відкрили вогонь на ураження: стріляли кілька військових. Це була абсолютно незрозуміла, нічим не викликана агресія.

Після розстрілу цих людей російські військові кудись поїхали. А я спустився в підвал, взяв аптечку, яку заздалегідь підготував, і побіг до авто.

Виявилося, це з Ічні додому у Фастівці їхала родина: чоловік, дружина, їхня донька та зять. Жінка загинула одразу, я констатував смерть. А батько й донька були поранені.

Зі мною прибіг сусід Андрій Сакута. Ми витягли поранених з автомобіля. Спочатку перенесли їх за магазин, де був рівний майданчик. Я побачив, що у чоловіка поранена рука, у дівчини – обидві руки та грудна клітка. Разом із Андрієм ми перенесли їх у літню кухню іншого сусіда – Ігоря Чайки, там я перев’язав їхні рани, дав знеболювальне. Ми розтопили грубку, бо від крововтрати людям було дуже холодно. Потім викликали  «швидку». Через постійний рух колон вона змогла приїхати лише за кілька годин. Батька та доньку доставили до лікарні в Ічню. 

Тоді, 26 лютого, російські військові наробили багато лиха в селі: вбили літню жінку, що йшла додому. А пізно ввечері влучили в ще одне цивільне авто, в ньому їхали мешканці сусіднього села Припутні. Люди повністю згоріли.

Війна та ізоляція села спровокували загострення хвороб

1 березня поранення отримав ще один наш місцевий житель. Біля його будинку вибухнув танк: у чоловіка був перелом щелепи, інші поранення. Родичі привезли його до нашого територіального центру. Я робив перев’язки, знеболювання. Наступного дня волонтери відвезли його до Ічні в лікарню. На жаль, згодом він там помер. 

Війна та ізоляція села спровокували загострення хвороб у людей. Переважно селяни зверталися через гіпертонічні кризи та застуди. Також у той час у нас не вщухав коронавірус. Ліків було обмаль. За понад місяць нам з Ічні лише один раз привезли препарати від тиску та для зниження цукру у хворих на діабет. Тому більшість часу ми обходилися власними запасами: використовували залишки в аптечному пункті, якісь запаси були в людей, у мене особисто. Цього всього якраз на місяць і вистачило. 

Найстрашніше було опинитися в окупації

Коли я згадую події лютого та березня 2022 року, то розумію, що найстрашніше для нас було опинитися в окупації. 26 лютого ми побачили, на що здатен ворог. На щастя, наше село окупація оминула.