З травня 2021 року Марина Вітик очолила Ічнянський міський відділ культури і туризму. А з початком повномасштабної війни – почала шукати ліки для громади та організувала гуманітарний штаб. Далі – її спогади.
Перші дні вторгнення
Про початок війни близько 6-ї ранку мені повідомив колега Валерій Смілий. У міській раді він відповідав за цивільний захист, тому телефонував, аби я відчинила укриття.
У перший день вторгнення на площі стояли автобуси на випадок, якщо знадобиться екстрена евакуація населення Фото: особистий архів Марини Вітик
З 25 лютого довкола міста ходили колони російської техніки. З кожним днем ставало дедалі небезпечніше виїжджати. Ми опинилися фактично заблокованими.
Мені дуже запам’яталося 6 березня, неділя. Я приїхала зранку до будинку культури. Було холодно і сумно. Мінус шість морозу, голі дерева, звуки вибухів десь віддалено. Все сіре і якесь безперспективне. І от з таким настроєм я піднялася до себе в кабінет. Там побачила коробку зі штучними квітами: ми робили їх ще до війни, збиралися прикрашати дерева на Масляну. Не довго думаючи, винесла ту коробку на вулицю і почала прикріплювати квіти до гілок. Потім на допомогу вийшов охоронець з будинку культури. А далі долучилися й перехожі.
Дерево, яке штучними квітами прикрашали місцеві Фото: особистий архів Марини Вітик
І ось ці кольори, ці квіти – вони дійсно були потрібні тієї миті. Це було, наче символ надії на краще. Вони висіли там дуже довго. Люди зупинялися, фотографувалися.
Спочатку не стало заспокійливих, потім таблеток для регулювання тиску, для серця
Староста села Іржавець Сергій Сирота в телеграм-каналі свого села попросив людей писати йому списки потрібних речей, які він може придбати для них в Ічні. Їздити між селами тоді було небезпечно: постійно пересувалися ворожі колони. Він рекомендував селянам залишатися вдома.
Ми з Сергієм давно товаришуємо. Поки він їздив по магазинах за продуктами, я прямувала до аптек і купували ліки за списком. Згодом помітила, що вони почали стрімко зникати з полиць. Спочатку не стало заспокійливих, потім таблеток для регулювання тиску, для серця. Пам’ятаю, як один мій знайомий сказав: «Я прокинувся зранку, порахував свій запас інсуліну і зрозумів, що жити мені залишилося шість днів»...
А потім зателефонувала співробітниця – художня керівниця будинку культури з Іржавця Майя Киричок – і спитала, чи є в аптеках такий-то препарат. Коли почула, що немає нічого, вона помовчала, а потім розплакалася і сказала, що помре без нього… І ось тієї миті мене лякали вже не вибухи, а усвідомлення: люди будуть гинути від нестачі ліків.
Я зв’язалася зі своїми знайомими у Львові, Одесі, попросила надіслати бодай якісь препарати. В Ічні поштові перевізники не працювали, але ми мали надію, що в Прилуках (містечко, районний центр за 35 км від Ічні. – Ред.) вони швидко відновлять роботу. Зрештою, так і сталося: друзі купували і відправляли мені посилки з ліками «Новою поштою».
Поки їх доставляли, мені вдалося з’їздити до райцентру з старостою села Іржавець Сергієм Сиротою. Дорога була жахлива: колись новенький асфальт повністю вкрило багнюкою, яку нанесли танки та інша техніка. В селі Ольшана на узбіччі стояли розстріляні автівки. Це була морально важка поїздка.
У Прилуках у черзі в аптеці я почула, що в якийсь підвал привезли заспокійливе. Я знайшла його, попросила продати, скільки можуть, пояснила, що в громаді вже нічого немає. І мені продали десь 15 пачок оцих ажіотажних препаратів. Потім ми ділили їх по кілька таблеток на людину, залежно від важкості її стану.
Закордонна гуманітарна допомога, яку від знайомого зі Львову отримала Марина ВітикФото: особистий архів Марини Вітик
А згодом зі Львова прийшла ціла палета гуманітарних ліків з-за кордону, її мій знайомий відправив. Ми поїхали знову, дивом склали все в одне авто. А коли повернулися до Ічні і почали розпаковувати, то зрозуміли, що там усе іноземною написано: назви, інструкції, дозування. Ми покликали власника місцевої аптеки Андрій Комарова. І отак в гаражі втрьох сортували таблетки за призначеннями, дозуваннями тощо. Поділили все між селами, і ці пакунки розвіз Сергій Сирота.
Гуманітарний штаб
Ще одна моя ініціатива – гуманітарний штаб. Я зробила у місцевій фейсбук-групі допис про те, що люди, які мають зайву їжу та одяг, можуть приносити її до будинку культури. А той, хто потребує цього, може брати їх. І люди відгукнулися: понесли картоплю, цибулю, консервацію, сало в банках, багато одягу… І так у нас утворився штаб, де переселенці та інші люди, які не мали їжі та речей, могли взяти їх собі.
Гуманітарний штаб, де переселенці та інші могли взяти собі їжу та речі Фото: особистий архів Марини Вітик
Коли росіяни відходили з області, люди переживали, в якому стані вони будуть і що робитимуть дорогою. Багато селян тікали в Ічню. Пам’ятаю, до нас прийшла дівчинка в тапках. Іншого взуття в неї не було. Тільки-но я написала допис про те, що потрібні кросівки, люди одразу відгукнулися. Досі пам’ятаю щасливе обличчя тієї дитини.
Дівчинка, якій місцеві принесли кросівки Фото: особистий архів Марини Вітик
Після звільнення Чернігівщини наш штаб працював до середини літа. Гуманітарку привозили фонди, ми її розвантажували, сортували, роздавали… Потім, коли потреба зникла, ми повернулися до своїх прямих обов’язків – розвиваємо культуру в громаді. Тепер вона з акцентом війни.