У підпорядкуванні очільниці старостинського округу на Чернігівщині Юлії Чайки – три села: Крупичполе, Новий Поділ та Сваричівка. Ворога посадовиця побачила на власні очі, заставши повномасштабну війну в рідному Крупичполі. Із перших днів вторгнення російської армії цей населений пункт потерпав від обстрілів. Попри це, Юлія Василівна не виїздила та й загалом, каже, мешканці залишалися в своїх домівках. Як вдалося згуртувати розгублених людей та з чим виникали найбільші трущнощі під час окупації, – у її спогадах.
Юлія Чайка, староста Крупичпільського старостинського округу Ічнянської громади Фото: архів Юлії Чайки
Не вірили у те, що буде така війна
Ми з родиною не вірили, що розпочнеться повномасштабна війна. Звісно, деякий час до цього були прикуті до новин, читали все та стежили за подіями. Діти запитували нас з чоловіком, проте однозначної відповіді не було. Не готувалися до останньої хвилини, не подумали про те, де в будинку можна буде сховатися, наприклад. Аж допоки я на території Крупичполя не побачила російських військових. Навіть більше того, побачивши їх вже в селі, у перші хвилини не могла також повірити.
Коли по новинах довідалися, що розпочалося повномасштабне вторгнення, одразу почали думати, як забрати з Києва чоловікову маму. Чомусь видавалося, як і багатьом тоді, мабуть, що в селі буде безпечніше. Увесь той час відчуття тривоги, невизначеності та постійного переживання за дітей, родичів не покидало мене…
Крупичполе Фото: з відкритих джерел
Практично ніхто не покинув села
Водночас потрібно було організувати робочі процеси, усе по-новому. Так, перше, що ми з колегами та односельчанами зробили, – це пішли облаштовувати велике укриття під будинком культури. Думали, що воно може нас врятувати під час обстрілів. Окрім цього, 24-го лютого нам потрібно було відбути два похорони в селі. Тобто працювали там, де нам було потрібно, – спочатку біля укриття, потім швиденько пішли попрощатися з померлими. Там, на цвинтарі, і почули перші вибухи. Розходилися дуже швидко. Надалі роботу я продовжувала координували по телефону. Кожен із працівників за місцем проживання намагався виконувати свою роботу та бути корисним мешканцям. Ніхто з моїх колег не виїздив та й загалом практично ніхто не покинув села.
Розбита техніка у КрупичполіФото: Суспільний Кореспондент
Ближче до обіду по Крупичполю пішли ворожі бронетранспортери. Не центральною вулицею, а дальньою. Ніхто з мешканців на той час не розумів набезпеки, і вони кинулися через городи дивитися.
Перші два дні вторгнення були найскладнішими для нас. Я не розуміла: день надворі, обід чи вечір. Усе перетворилося на один довгий день…
У той час мені спало на думку, що було б добре повідомляти в спільному чаті громади про всі переміщення ворожої техніки. Наша група мала бодай по одному члену з кожної сімʼї, що жили тут. Хтось ставив плюсик, і всі інші вже розуміли, що там стоять окупанти, в який бік рухається. Так могли зорієнтуватися, щоби встигнути сховатися чи куди бігти на допомогу після обстрілу.
Вікна майже в кожного були прострелені, горіли сараї, літні кухні
Із першого дня повномасштабної війни і до кінця березня, поки Збройні Сили України не вибили окупантів з Чернігівщини, у нас були обстріли. Згодом вікна майже в кожного були прострелені, горіли сараї, літні кухні.
Пошкоджені після обстрілу будинки у КрупичполіФото: особистий архів Юлії Чайки
25 лютого загинули цивільні… Російські військові зупинилися в центрі та ходили з автоматами роздивлятися село. Тоді з боку Ічні їхав автомобіль, який вони впритул розстріляли. Одна жінка загинула на місці, її донька, чоловік та зять були поранені. Підійти до них не можна було, бо йшла наступна колона. Тільки після того змогли витягнути поранених, щоби надати допомогу. Спершу прибіг лікар, а під вечір до нас пропустили швидку. Також тоді застрелили літню жінку, яка йшла від доньки, а 2 березня загинув іще один цивільний чоловік. Також ворог вбив двох хлопців, які проїздили нашим селом на автомобілі.
Наслідки обстрілів у КрупичполіФото: архів Юлії Чайки
Кожен став начебто розвідником
Були у нас труднощі у підвезенні продуктів та медикаментів до села, оскільки шляхи обрізали. У нас на території розміщений будинок престарілих – його потрібно було постійно опалювати, а людей нагодувати, і бігати в укриття вони не могли. Дякуючи колегам, хліб ми отримали, зрозуміли і те, як це – їсти заморожений. Інші колеги допомагали з ліками з Іржавця, їх ми в лісі забирали. Що я помітила пізніше, на початку мешканці були налякані, розгублені, потім згуртувались. Коли ж російські військові вийшли з села, ми повірити не могли і ще тиждень після жили в такому ж режимі, як раніше, наче вони є в селі. Ми продовжували відстежувати кожну людину, переміщення машин, чи нема в нас нікого чужого. Кожен став начебто розвідником…
Ми живемо зі згадкою про загиблих
Нам багато допомагають благодійні організації у відновленні будинків. Процеси, що стосувалися розслідувань воєнних злочинів російських окупантів в Україні, завершилися в 2023 році.
Ми живемо зі згадкою про загиблих – військових та цивільних… На кожному заході, що починається з хвилини мовчання, на кожному державному святі. Відвідуємо, покладаємо квіти, спілкуємося з рідними загиблих, що дуже важливо. І теж помічаю, що хто б не приїхав на кладовище до родича чи близької людини, обов'язково заходить на могили до полеглих воїнів.