Олена Каплата живе в селі Ольшана. У лютому та березні 2022 року російські військові лише кілька разів проїжджали селом, але лиха спричинили багато. У перший день весни вони розстріляли п’ятьох цивільних чоловіків. А напередодні вночі вбили одного військового, ще кілька отримали поранення. Двом із них Олена, яка в мирний час працювала продавчинею та у тракторній бригаді, надала медичну допомогу. Кілька діб обробляла рани, знеболювала та колола антибіотики. А ще дала прихисток п’ятьом захисникам. Далі – її спогади.

«Гупали так, що в нас розірвався димар та посипалися стіни в погребі»

Коли почалася повномасштабна війна, мені було 46 років. Дізнавшись, що громадою рухаються ворожі колони, я забрала до себе батьків та доньку з онуками. Відтак у нашій хаті жило восьмеро людей. 

26 лютого через Ольшану пройшла перша колона. Ті російські військові були спокійні. 

28 лютого з боку сіл Іваниця та Городня заїхала інша ворожа колона. Після обіду вони почали стріляти з танків. Гупали так, що в нас розірвався димар та посипалися стіни в погребі.

Тоді йшло понад 180 одиниць воєнної техніки. У селі були наші захисники, але дуже мало. Тож, коли росіяни заходили в село, наші змушені були залишити свої позиції. Відходили фактично через наш двір. 

Вночі ми побачили кількох захисників біля двору. Я запросила хлопців до нас, хоч би повечеряти.

Їх було семеро. П’ятеро цілих і двоє поранених. Вони були аж чорні від втоми, в касках. Занесли одного пораненого, то був Павло Скальський. Йому в руку влучив осколок, також була пошкоджена нога. А Валерій Судика отримав поранення плеча через вибухову хвилю. Тоді ж я дізналася що ще один їхній побратим Максим Кукліновський загинув. Зовсім молодий хлопчина, 27 років. В нього синочок маленький залишився. 

Знеболювала, обробляла рани та колола антибіотики пораненим

Я надала пораненим першу медичну допомогу. Вдома були знеболювальні, то вколола їм. Паші давали антибіотики, на щастя, в мене були запаси. А потім мій кум Андрій Криворучко, який тоді був старостою села і з перших днів об’єднав хлопців у ТРО, привів військового медика Ігоря. Той оглянув хлопців і підтвердив, що треба їх колоти.

Хлопців, які не мали поранень, ми відвели до закинутої хати неподалік. Там було холодно, вікна забиті. Але все ж краще, ніж десь у лісі. Раз на добу мені вдавалося принести їм їжу. Якось виходжу в двір, а над нами дрон висить. Тоді подумала, ото б побачили, що я з їжею в хату закинуту йду, обстріляли б точно. До хлопців того дня вдалося потрапити уже пізніше. 

 
Я не могла залишити їх у своєму будинку. В одній половині жила моя родина з восьми людей, а в іншій ми розмістили поранених. Якби з того дрону побачили, що тут військові, або іншим чином дізналися про це, то хату б змолотили танками одразу. Навіть сумнівів немає. Тут страшні люди стояли. Вони розстріляли 1 березня два цивільні автомобілі. Один хліб в Ічню віз, а другий їхав в Прилуки в лікарню. Росіяни зранку тоді встановили блокпост і стріляли без попередження. Тоді ж і Славіка Вакуленка вбили. Він ветеран АТО, родом із Прилук, але жив тут у дідовій хаті.
 
 

Наші захисники жили в нас кілька діб. Ми допомогли їм вийти через ліси до своїх. Поранені були трошки довше. Потім ми дали їм цивільний одяг, і тодішній староста Андрій Криворучко перевіз їх у лікарню до Ічні. Це було небезпечно: якби вони десь натрапили на колону, то не знаю, що й було б… Росіяни проїхали селом у зворотньому напрямі 5-6 березня. Більше вони сюди не заходили. 

Коли відбувалися всі ці події, мені не було страшно за себе чи родину. Проте коли я усвідомила, що могло б бути, якби до нас прийшли росіяни, то стало моторошно. Поки у нас стояв російський блокпост пару днів на початку березня, то окупанти ходили по хатах. Але на нашу вулицю не йшли, бо боялися: тут поруч ліси, ярки, болота і наші захисники в цей бік виходили. 

Я зберігаю уламок, який поранив Павла

Зараз хлопці, яких ми переховували, за можливості навідуються до нас. Ми, наче рідні, стали. Разом із дружиною в гості до мене приїжджав Валерій Судика. 

Павло поки служить, то ми ще не бачилися. Я досі зберігаю уламок, який його поранив, а ще – фото з УЗД його доньки. Його дружина тоді вагітна була і цей знімок був наче янгол-охоронець для нього. Це дорогі для нього речі, він просив зберегти, коли їх везли до лікарні. Тому чекаю на зустріч, аби повернути їх йому. 

На місці загибелі Максима Кукліновського побратими встановили пам’ятник.