«Я побачила, що в неї поранення біля серця. Приклала рушник, але не могла придавити, щоб зупинити кровотечу. Розгубилась, не перетягнула чимось ніжку, яка була перебита, фактично відірвана. Я просто тримала доньку на руках… Благала, щоби медики приїхали якомога швидше», – пригадала мама Вікторія.
Лікарі не виїздили на виклик, поки не скінчився обстріл. Коли дістались будинку родини, тільки змогли констатувати смерть дівчини.
Єлизавета народилася і зростала у Миколаєві. Ім’я для неї обрала мама. За зовнішністю дівчина була дуже схожою на тата.
У садок пішла у майже чотири роки. У неповні шість – вже була в першому класі. У 5-му – ненадовго захопилась волейболом. Потім стала відвідувати школу мистецтв. Любила малювати, плести з бісеру, крутила поробки, робила вазочки. Вчила цьому й інших дітей.
У школі Ліза гарно навчалася, вчителі любили її. Після дев’ятого класу пішла здобувати освіту у Миколаївському ліцеї будівництва та сфери послуг.
Зі шкільних років мала найкращу подругу Анастасію.
Ліза охоче допомагала батькам удома, гдяділа молодшого брата Івана, обожнювала готувати. Улюбленими наїдками були картопляне пюре з курячими гомілками та олівʼє. Мама Вікторія згадує, що страви у доньки вдавалися смачнішими, ніж у неї.
Ховали Єлизавету Яковець у Миколаєві під обстрілами. На прощання зібралось багато дорослих і дітей.
«Вчителі були. Дітки, яких вона сама вже навчала рукоділлю», – сказав тато Валерій Яковець.
«Ліза була доброю, завжди з усім допомагала. Ніколи не полишала мене у біді», – пригадала дівчину подруга Анастасія.
У Єлизавети залишилися мама, тато, брат та інші рідні.
