Максим народився та мешкав у Києві. Добре навчався у школі. Відвідував спортзал, час до часу грав у футбол. Збирав маленькі моделі автомобілів, конструктори. Любив інтелектуальні ігри.
«Максим був комунікабельним, відкритим. Добрий, світлий хлопчик. Мав найкращого друга. Вони мешкали в одному під'їзді, разом ходили до школи, сиділи за однією партою», – розповіла тітка юнака Людмила Логвиненко.
У перший день повномасштабної війни Максим із батьками виїхали з Києва у село Здвижівка Бучанського району. Однак невдовзі це село захопив ворог. Сім’я вирішила евакуюватися. Вони рушили з колоною інших авто у напрямку селища Макарів. В машину Логвиненків сіли ще троє людей зі Здвижівки. Дорогою до Макарова почався обстріл, піднялися пилюка, дим і колона розсипалася. Родичі не побачили, куди поїхали перші авто і вирішили зупинитися в селі Гавронщина на ніч.
«Зранку вони знову спробували виїхати. Їхнє авто рухалося останнім. Пізніше свідки розповіли, що російський бронетранспортер виїжджав тричі на день із рейдом по селу. Коли він порівнявся із машиною Саші і Валі, то почав без попередження обстрілювати авто з кулемета. Усі в машині, крім брата, загинули. Коли обстріли припинились, він виліз із автомобіля. Брата контузило, його коліно прострелили, поранили в око, були осколкові поранення руки та тіла. Він дійшов до першої хати від місця трагедії і впав. Місцеві надали йому першу допомогу. Приїхали російські медики, сказали, що нічим не можуть допомогти, що до ранку він стече кров’ю. Але місцевим вдалося зупинити кровотечу і брат вижив», – розповіла Людмила.
Господар будинку, який прихистив Олександра, витягнув тіла вбитих із машини та закопав їх неподалік місця трагедії. Після ексгумації загиблих поховали на кладовищі.
У Максима залишилися батько, сестра та інші рідні. Тато юнака після пережитого потребує реабілітації.
