Під час наступу ворожої армії на Харків Селекційне опинилося з протилежного боку від фронту. У селищі було відносно тихо. Люди ходили на роботу, їздили до міста. Були проблеми з розрахунком в магазинах, бо картки не приймали. Тож до банкоматів вишиковувалися величезні черги, в яких доводилося стояти з 5-ї ранку. Валентина Кальченко з онукою вирішили 10 березня о 6.00 поїхати займати чергу, але проспали і залишилися вдома.
«Близько 10.00 бабуся пішла в сарай годувати козу, дати їсти собаці. Я їй помахала у вікно, як зазвичай. У той момент виникло відчуття, ніби бачу бабусю востаннє. Я відігнала цю думку. Раптом пролунало більше трьох гучних вибухів, стіни в будинку заходили, вікна затрусилися. Я швидко почала вдягатися. Бігла до сараю і кричала: «Бабусю, бабусю!». Вона лежала неподалік. Я подумала, що просто впала. Коли намагалась її підняти, побачила, що бабуся лежить в калюжі крові без ознак життя. В руках тримала ключі від сараю, а самі руки ще були теплі…», – згадала онука Ярослава.
Осколок пробив Валентині праву скроню. Патологоанатоми сказали, що вона померла миттєво.
Валентина була родом із Луганської області. Згодом її бабуся Марина забрала до себе в Печеніги на Харківщині. Там Валентина пішла в перший клас. Після школи вступила до Харківського вищого професійного училища №6. Здобула фах кухаря-кондитера. Працювала на кондитерській фабриці. Пізніше була старшою продавчинею в крамниці.
У Печенігах познайомилась зі своїм майбутнім чоловіком – водієм Михайлом. 1991-го року разом з ним і двома доньками переїхала до Селекційного. Влаштувалася лаборанткою в Інститут овочівництва й баштанництва Національної академії аграрних наук. Її обов'язками було садити поле, полоти, восени збирати урожай, взимку перебирати, просівати і фасувати по пакетах на майбутню посадку. Від інституту її скеровували на навчання до Липковатівського аграрного технікуму. У 47 років Валентина здобула фах агронома. На пенсії працювала кухаркою в Мерефʼянському ліцеї № 7, потім – двірничкою.
«Бабуся приводила до ладу парки, клумби, взимку посипала сіллю тротуари, восени замітала листя. У Мерефʼянській громаді не було такої людини, яка б не знала бабусю. Адже вона постійно прибирала дорогу, що веде до автобусної зупинки. Її життєвим лозунгом було: «Вдома мене старість не застане, я в дорозі, я в путі». Одночасно вона тримала щонайменше три городи, мінімум по 15 соток кожен. Ще й встигала мене водити на всілякі гуртки. Бабуся була людяна, порядна, життєрадісна, відповідальна. Багато читала, знала багато віршів. Постійно їх цитувала. Могла сказати, в якому році написаний вірш, хто автор. Мала величезну шафу з книжками. Мені для школи писала реферати. Вони були кращі, ніж у тих, хто списав з інтернету», – розповіла онука.
Валентина Кальченко жила разом із онукою, яку виховала з покійним чоловіком. У неї залишилося дві доньки, четверо внуків, сестра й інші родичі.
