Російські війська заїхали до селища 9 березня. Наступали вулицею, на якій жив Василь із родиною. Напередодні чоловік був на роботі. Дружина Лідія почала телефонувати до свого брата Володимира, щоб забрав її із донькою до себе, бо всюди стріляють.
14 березня Василь із родиною був у шурина. О 7.30 почався сильний кількагодинний бій.
«Я тільки вилазив із погребу подивитися, чи не горить дім, – згадує Володимир. – Близько 12.30 великий обстріл припинився, через мій будинок продовжував стріляти міномет. Сестра з чоловіком зателефонували до сусідів і запитали, чи в їхній частині селища немає окупантів. Ті сказали, що все чисто. Вони сіли в машину й поїхали. Ми домовилися: поки їхатимуть, регулярно зв'язуватися. Минуло 10 хвилин, та ні Вася, ні Ліда слухавку не піднімали».
Володимир підозрює, що авто з подружжям окупанти розстріляли з БТР, бо в машині були великі діри. Це сталося за три кілометри від його дому. Забрати тіло можливості не було, адже окупанти розстрілювали тих, кого бачили на вулиці.
Наступного дня чоловік виїхав із селища, а повернувся 1 квітня – після звільнення Великої Димерки Збройними Силами України. Тіла родичів були в машині на місці загибелі.
Василь Козир народився у селі Булахів Козелецького району Чернігівщини. Працював у «Київводоканалі». Шурин згадує його як відповідальну людину, що за кожних обставин усміхалася. Любив займатися технікою, якої мав багато.
«Дядя Вася був дуже добрий, хоча й із характером, – пригадала падчерка Анна. – Коли я подорослішала, ми дуже зблизилися. Інколи він знав про мене більше, ніж мама. Прикривав мене, коли я таємно ходила на дискотеку».
З Лідією Василь прожив майже 20 років. У нього залишилися падчерка, дві сестри й інші родичі.
