Ворог заїхав до селища 9 березня. Наступали вулицею, де жила родина Лідії. Напередодні її чоловік був на роботі. Лідія почала телефонувати до свого брата, щоб забрав її та дочку, бо всюди стріляють.
14 березня родина Лідії була в брата. О 7.30 почався сильний кількагодинний бій. Близько 12.30 він припинився, тільки продовжував працювати російський міномет. Лідія зателефонувала до сусідів і запитала, чи в їхній частині селища немає окупантів, й опісля вони з чоловіком поїхали.
«Ми домовилися: поки їхатимуть, регулярно зв'язуватися. Минуло 10 хвилин, та ні Вася, ні Ліда слухавку не підняли», – розповів брат Володимир.
Він припускає, що авто з подружжям окупанти розстріляли з БТР, бо в машині були великі діри. Це сталося за три кілометри від його дому. Забрати тіла можливості не було, адже російські військові розстрілювали тих, кого бачили на вулиці.
Наступного дня Володимир виїхав із селища і повернувся туди 1 квітня – після звільнення Збройними Силами України. Тоді подружжя поховали у Великій Димерці.
Лідія Шпак народилася у Великій Димерці. Дуже добре навчалася в школі. Працювала в лікарняній їдальні, потім – молодшою медсестрою. Останні кілька років займалася домашнім господарством, вирощувала овочі для продажу, робила соління, які возила на ярмарки до Києва.
«Мама була дуже добра, активна і відповідальна. Понад усе любила працювати на землі. Навесні мала звичку: готувала ранкову каву і виходила з нею на город дивитися, як усе посходило», – розповіла донька Анна.
Перший чоловік Лідії, батько Анни, помер молодим. З Василем вона прожила у парі майже 20 років.
У Лідії Шпак залишилася донька, два молодші брати й інші родичі.
