Руслан народився в селі Олексіївка на Харківщині. Вихованням хлопчика здебільшого займалася бабуся. Руслан закінчив місцеву школу, а в 1992 році – Краснокутський професійний аграрний ліцей, де опанував професію тракториста. З 1993 по 1995 рік служив у лавах Збройних Сил України. Після повернення додому одружився та переїхав до іншого села. Проте, тоді сімейне життя не склалося, тож у 2013-му чоловік повернувся до рідної домівки. Згодом одружився вдруге.
Влітку 2015 року Руслана призвали під час мобілізації на особливий період. Служив у станиці Луганській механіком-радіотелефоністом 2-го відділення зв'язку взводу звʼязку 3-го механізованого батальйону 28-ї окремої механізованої бригади.
«Руслан був моїм однокласником. Я пам’ятаю його дуже добре. Перше, що одразу спадає на думку – його посмішка, щира, відкрита, безтурботна. І ластовиння на обличчі. Руслан був веселим, добрим хлопцем. Дуже любив спорт, брав активну участь у змаганнях, часто виборював перемоги. Завжди намагався чимось вирізнитись серед однокласників. Він був такий смішний. Він любив побешкетувати, покривлятися, посміятися. З нього інколи кепкували у школі, що він маленького зросту. Так, він справді був малесеньким, але, як виявилось, мав велике серце. Не пам’ятаю його агресивним чи розлюченим. Завжди усміхнений… Був надійним товаришем. Любив життя, мріяв про щасливе майбутнє, велику сім'ю. Я справді пишаюся тим, що мала змогу вчитися разом із цією людиною», – розповіла однокласниця Любов Білик
Поховали захисника у рідному селі.
У Руслана залишилися три доньки та син.
У шкільному музеї воїнові присвятили окремий стенд і експозицію.
