Євген народився в селі Велика Калинівка на Хмельниччині. Навчався в Іванковецькому та Хмельницькому обласному ліцеях. Навчався в національному університеті обласного центру за спеціальністю «Інформаційні технології», але не встиг завершити. Практикував здоровий спосіб життя, на дозвіллі займався спортом.
Після початку повномасштабного російського вторгнення 26 лютого 2022 року хлопець без вагань долучився до лав добровольців і став на захист рідної землі. Воював у 86-му батальйоні 106-ї окремої бригади територіальної оборони ЗСУ. Був стрільцем. Боронив Харківщину, Донеччину та Херсонщину.
«З початком війни син вмить подорослішав і вирішив піти нас захищати, сказавши: «Мамо, хто, як не я?». Ще він пообіцяв моїм батькам (я родом з Маріуполя, батьки там жили), що обов'язково звільнить Маріуполь від російських загарбників. Син мені нічого не розповідав про війну, оберігав, казав, що все у нього добре. У середині грудня під час форсування Дніпра вони вже тонули у човні, але вибралися живими. Виплили, син отримав обмороження кінцівок, мені теж нічого не казав. Але кожен день телефонував. А перед останнім виходом ніби щось відчував, то подзвонив по відеозв’язку. Побачили його з мамою, поспілкувалися трохи, пожартували. Не відчули біди, а він ніби з нами попрощався…
Ніколи не жалівся, що йому було важко. Перша вчителька передала листа від сина: твір «Лист у майбутнє», де він писав, що мріє стати інженером-конструктором. Із дитинства складав конструктор-лего. Ще мріяв створити теплу, дружню сім'ю, побудувати будинок і виховати чудових дітей. На жаль, мрії сина не здійснилися. У нас немає онуків, його продовження… У шкільному альбомі коло фото сина написані слова: «Кожна прожита секунда – це життя, а кожну частинку треба прожити гідно». І це дійсно про нашого сина», – розповіла його мама Тетяна.
Поховали воїна в рідному селі Велика Калинівка.
Вдома на Євгена чекали батьки, сестра та дві бабусі.
