Володимир жив у Києві. Коли почалося повномасштабне вторгнення, мати попросила сина їхати в село, мовляв, тут спокійніше. 1 березня він вже був у Світильні. Приїхав його брат Олег. Чоловіки долучилися до місцевої тероборони.

«А 3 березня о 10.00 до нас зайшли окупанти. Їхали танки, машини, в селі лунала стрілянина, – згадала мати Надія. – Я готувала в кухні обід. Хлопці збиралися йти на вулицю курити. Володя тільки відкрив двері і гукнув: «Вони вже тут!». Зразу після його слів пролунала автоматна черга. Сину потрапило в пахву. Я крикнула: «Володя, відходь від дверей». А він: «У мене ноги відібрало». Я до нього, а він вже неживий. Крові – калюжа. Олег хотів його відтягнути в коридор, то окупанти почали по ньому стріляти через вікно. Олег отримав кулю в шию і поранення від скла по всій спині».

Тіло Володимира добу лежало у веранді. Наступного дня прийшли окупанти – озброєні і в масках: «Бігають по хаті, кругом заглядають: «У вас ще хтось є?». Кричу: «За що ви дітей моїх постріляли?». «А вони нашого начальника вбили?». Так вони ж в хаті увесь час були! Як вони його могли вбити?», – згадує мати.

Окупанти винесли загиблого у гараж. Вночі туди потрапив снаряд. Від вибуху в хаті повибивало вікна, побило дах.

«Гараж рознесло, а Володя цілісінький залишився, тільки землею присипало. Потім діди, які залишилися в селі, зробили труну, вдягнули його, на місці ями від снаряду сина і поховали. На 40-й день тіло ексгумували», – додала Надія.

Її двоюрідна сестра з сином вивезли пораненого Олега в Київ. Виїхала і Надія. Коли повернулася, побачила дім без половини даху, потріскані через мороз батареї, розграбоване майно. Російські військові забирали подушки, матраци. Ліжка, шафи, унітаз розбили, люстри постріляли.

«Одна жінка казала, що окупанти минали хати і прицільно йшли до нас. По дорозі на вулиці вбили сина мого двоюрідного брата – Дениса Нестеренка… Може, вони думали, що в нас зібрався цілий штаб, бо неподалік була гущавина, де люди поставили свої машини, аби їх менше було видно», – сказала Надія.

Володимир Герасименко народився у Світильні. Працював на взуттєвій фабриці. Потім через тяжку травму руки не міг працювати за фахом. Останнім часом був охоронником.

«Це було золоте дитя. Я горя не знала з ним. Добрий, спокійний. Дуже любив рибалити. Тільки вихідні – він на риболовлю. Мав човен. Навіть на пам'ятнику він з рибою», – сказала мати.

У Володимира Герасименка залишилися матір, цивільна дружина і брат.