Надія народилася в селі Федорівка Запорізької області. До 2018-го разом із чоловіком жила в Сніжному Донецької області. 15 років працювала в лікарні в рентген-кабінеті. Потім була термісткою на машинобудівному заводі. Подружжя раділо донечці й сину, а згодом й онукам.
«Мама рано вийшла на пенсію, але на місці не сиділа: вирощувала овочі, бавилась із онуками. Наша Мама була найдобрішою людиною», – розповіла донька Олена Марченко.
У 2014-му Сніжне окупувала російська армія. Щороку життя в окупації ставало дедалі важчим і в 2018-му донька забрала батьків до Маріуполя.
Під час повномасштабного вторгнення родина залишалася в місті. Надія Буніна відмовилася виїжджати.
«В нашій квартирі ми переживали обстріли. До підвалу пішли тільки тоді, коли будинок загорівся. Від стресу у мами відмовили ноги, і люди нам допомагали спускати її. Ліків не було. Їжу за можливості готували на вогнищі у дворі. Мама раділа навіть окропу, адже було дуже холодно. Коли російські окупанти у пошуках українських військових зайшли до нашого підвалу, сказали всіх вбитих і померлих виносити на двір. Вже звідти вони будуть їх забирати і ховати в братських могилах. Люди замотували тіла в килим або у покривало і виносили. Там вони лежали тижнями. Тільки ноги виглядали. Це був жах. А мама все повторювала: «Народилася у війну і помирати буду у війну». 28 березня ми підняли її з підвалу. Наступного дня вона померла. Люди допомогли зробити біля дому могилу. Ми одягли їй чисті речі, а замість труни були два великі чорні пакети», – додала донька.
Того ж дня, захищаючи Маріуполь, загинув старший онук Надії Буніної, сержант окремого загону спеціального призначення «Азов» Кирило Марченко.
Згодом невідомі перепоховали Надію на Старокримському кладовищі під номером.
У неї залишилися донька, син, молодший онук, правнучка.