Донька Людмила пригадала:
«Коли почалася повномасштабна війна, у моєму селищі Борова Ізюмського району підірвали місток, тому я не могла поїхати до мами. Декілька разів до неї з-під Слов'яногірська приїжджав брат, привозив хліб. Хотів до себе забрати, але вона відмовлялася. Ніхто ж не знав, що може таке бути. Коли я знайшла волонтерів, які вивозили людей з Кам'янки, вони сказали, що на мамину вулицю через обстріли вже не доїхати».
Людмила на півроку виїхала з Борової до Умані. Шукала маму, з якою не мала зв’язку.
«Врешті мені написали з села, що мама померла. Розказали, що 2 квітня окупанти вивозили з села останню частину людей. На машину йшла і мама. З нею був один хлопець. Мамі стало погано, і вона нібито померла. За словами того хлопця, він заніс її до найближчої хати, а сам побіг на машину. Після звільнення Кам'янки я приїхала в село шукати маму. Всюди були розкидані міни-метелики. Я акуратно обдивилася подвір'я сусідки. В садочку знайшли могилку з хрестиком. Наступного дня слідчі її розкопали. За кілька днів тіло віддали мені для перезахоронення», – пригадала Людмила.
Софія Миколенко народилася в селі Тельчі Маневицького району Волинської області. У Кам’янку поїхала працювати. Там познайомилася із майбутнім чоловіком.
«Мама любила вишивати, мала багато рушників. З батьком удвох гарно співали… Я давно намагалася забрати її до себе жити, але вона все казала, що дасть раду сама. Була жвавою, енергійною. Сусідка, з якою інколи під час війни мама сиділа в погребі, дивувалася – тільки закінчився обстріл, вікна в хаті повилітали, а мама вже їх ремонтує, забиває, ковдрами завішує», – додала донька.
У Софії Миколенко залишилися донька, син, троє внуків і троє правнуків.
