Дві родини. Дві трагедії. Двоє чоловіків, у яких росіяни забрали весь світ. Ворожі обстріли вбили найближчих людей Володимира Ободзінського та Сергія Перебийноса. Чоловіки намагаються жити далі, допомагаючи іншим, за їхніми словами, це хоч трохи витягує з горя.
Фільм створено платформою пам'яті Меморіал. Аби повідомити дані про втрати України – заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.
***
Сергій Перебийніс із дружиною Тетяною, сином Микитою та донькою Алісою переїхали з Донецька в Київ у 2014-му. Тоді росіяни вперше забрали у них дім. Спершу винаймали помешкання у столиці, а через 5 років купили власну квартиру в Ірпені.
«Останні два з половиною роки це вже було таке спокійне сімейне життя, про яке мріють всі», – розповідає чоловік.
Сергій Перебийніс з родиною Фото: сімейний архів
Сергій з дружиною працювали, 18-річний син навчався в університеті, 9-річна донька у школі. Чоловік розповідає, що все у квартирі робили з дружиною і дітьми разом. Все, як мріяли. Кожен куточок сьогодні нагадує про них.
«Багато чого в цій квартирі ми зробили власними силами. І така якась ще залишається енергетика, яка допомагає жити далі», – каже Сергій.
Повномасштабну війну Сергій з рідними зустріли окремо. Він 18 лютого поїхав у Донецьк, його мама важко захворіла, дружина з дітьми залишилися в Ірпені. Коли росіяни зайшли в місто, родина декілька разів намагалася виїхати з міста до Києва, але не виходило через ворожі обстріли.
6 березня рідні Сергія знову вирішили спробувати виїхати. Кинули автівку на дорозі, бо попереду росіяни розстріляли цивільні машини. Пішли пішки через розбитий ірпінський міст. Ворог весь день гатив по цивільних у тому районі. До евакуаційних автобусів рідним Сергія залишалося близько 300 метрів. Вони до них не дійшли.
«Розірвалася міна і практично всі осколки полетіли в це місце. Тому шансів в них не було ніяких. Вони загинули всі практично одномоментно», – розповідає Сергій.
Фото: Суспільне
Сергій поховав всю свою родину. Як тільки з міста вибили росіян, повернувся жити в Ірпінь. І почав допомагати людям, які залишилися без житла. Шукає такі родини у соціальних мережах, збирає гроші, купує матеріали за власні кошти і відновлює людям житло власноруч.
«Якщо ти не в ЗСУ, ти в тилу, то що ти тут повинен робити? Або працювати, платити податки, або допомагати чи то фронту, чи то тут людям на місці», – переконаний чоловік.
***
Володимир Ободзінський з Житомирщини був найщасливішим. Саме так описує чоловік своє сімейне життя. Він мав кохану дружину, сина, доньку та двох однорічних онуків. Свій будинок мрії у Юрівці на Житомирщині родина будувала 10 років.
«В нас було все, тепер в мене немає нічого», – каже Володимир.
Фото: архів Володимира Ободзінського
24 лютого чоловік поїхав на роботу у Київ, їздити звідти щотижня, як це було раніше, не міг. Його рідні залишилися на Житомирщині, думали там безпечно і виїжджати не доведеться. 8 березня Володимир поговорив з дружиною телефоном, переконався, що в рідних все добре.
Близько 9 вечора йому зателефонував друг і запитав, чи все у нього добре, бо у районі їхнього будинку було чутно вибухи. Володимир почав дзвонити дружині, сину, доньці. Телефони були вимкнені. Він попросив свого батька, який живе неподалік піти і перевірити, чи нічого не сталося.
«Я набираю батька, ще не почув ні ало, нічого, чую крик матері і батько мені каже: Вов, в будинку ніхто не вижив. І все. На цьому моє життя закінчилося», – розповідає Володимир крізь сльози.
Фото: Діана Жвінкліс
Минуло майже 8 місяців, а Володимир досі не може повірити, що його рідних більше немає.
«Буває забуваєшся, що їх нема. Хочеться, там щось таке цікаве побачив чи якась подія пройшла, то хочеться з кимось поділитися, подзвонить…берешся за телефон. А тоді раз і зупиняєшся і розумієш, нема кому», – говорить Володимир і не стримує сліз.
Чоловік живе на роботі, щотижня їздить до рідних на могили. Одного дня разом з гуманітарним штабом з Малина повіз допомогу селам на Київщині. Там познайомився з родиною, в якої 3 дітей. Вони так запали йому в душу, що вирішив щотижня заїжджати до них і привозити все необхідне.
«Це приємні емоції. Знаєте, як кажуть, не можеш радість своїм дітям і онукам принести, то хоч цим діткам. Скільки буде в мене можливість, я буду допомагати їм, чим зможу», – каже Володимир.
