5 міст, 7 кладовищ, 15 історій – Меморіал підготував спецпроєкт про життя на військових цвинтарях, який фіксує наше сьогодення та розповідає історії українських Героїв і їхніх родин.
Серію фоторепортажів створили спільно з регіональними медіа й авторами з різних міст України. Слова із назви проєкту «Відвези мене туди, де тато спить», належать 4-річній Мілані Сагайдак, доньці загиблого капітана поліції, бійця Штурмового полку Національної поліції України «Сафарі».
Журналісти і фотографи відвідали Алеї Героїв у Сумах, Луцьку, Івано-Франківську, Черкасах і Миколаєві. Провели час із рідними та близькими загиблих і зафіксували їхні побачення на кладовищах.
Обираючи міста, команда прагнула охопити різні частини України, щоб наочно показати – у кожному куточку держави є ті, хто віддав своє життя за нас.
Побачити весь спецпроєкт можна тут.
Колаж із фото проєкту
«Військові кладовища, Алеї Героїв – це особливий, сакральний простір. Тут ми відчуваємо тугу, біль, вдячність, повагу, любов. Тут віддаємо шану тим, хто за нас віддав життя. Могили захисників і захисниць – у квітах. Під прапорами. Туди ідуть із гостинцями або про приносять речі, які символізують щось, що людина любила за життя. Усе це – жести пам’яті, завдяки яким загиблі Герої живуть у наших спогадах. Цим фотопроєктом ми хочемо показати, якою важливою є ця пам’ять», – каже Юлія Лозинська, редакторка спецпроєкту.
Автори – про роботу над спецпроєктом
Учасники спецпроєкту відзначають – робота над такими історіями дуже цінна.
«Похід на кладовище із моїми героїнями був для мене досвідом повного занурення в життя. Найяскравіше запамʼятала, як ми діставали речі із сумки, яку привезли дружині після загибелі чоловіка. Вона так усе і залишила: скло від тактичних окулярів, рукавиці, гаманець… Історії про загиблих дають відчути енергію і посил їхніх життів. Зустрічі на кладовищах, про які я писала, – цілющі. Для живих, і, сподіваюся, для тих, хто дивиться на нас згори», – каже Наталі Соколан, авторка репортажу з Черкас.
Авторка тексту репортажу з Луцька Іванна Рудишин пригадує свої хвилювання перед відвідинами кладовища: «Коли їхала на кладовище, хвилювалася. Чи зможу поговорити з людьми, які йдуть туди, щоб говорити не зі мною, чи не завдам я їм своєю увагою зайвих страждань чи незручностей, чи все вдасться… І я була вражена. Усі, з ким я заговорила, хотіли говорити, усі добре розуміли, для чого це, усі розказували більше, ніж я запитувала, було зрозуміло, що цим людям треба, аби про їхніх рідних знали, памʼятали».
Коли Іванна ходила між могил, її не покидала думка: чи достатньо, чи повною мірою вона всі ми загалом усвідомлюємо масштаби трагедії, яку творить війна для конкретних людей і для країни?
«А вже коли працювала над текстом, було складно через те, що постійно нависала інша думка: чи зможу я передати все так, як відчула, як було? Було відчуття неймовірної відповідальності», – сказала авторка тексту Іванна Рудишин.
Такі проєкти роблять більш видимими втрати на війні, додає головна редакторка Репортера Ольга Суровська.
«Дуже важливо фіксувати спогади про тих, хто віддав життя у боротьбі за Україну. І фіксувати те, що українці жили, любили і мріяли, але це все зруйнувало російське вторгнення», – зазначає Ольга Суровська.
«Попри те, що я багато думаю про смерть – виявилося, що непросто про це говорити, особливо з людьми, які переживають утрату. Але живі люди не повинні лишатися на іншій стороні берега на самоті. Я сподіваюся, що завдяки такому проєкту, усі разом ми розподілимо цей вантаж горя», – зазначає фотографиня Олеся Саєнко.
Поділилася враження від роботи над проєктом і фотографиня Людмила Герасимюк.
«Біля могил я бачила шеврони, свіжі квіти, вицвілі на сонці портрети, цигарки, солодощі, мушлі, вишиті рушники. Приходило усвідомлення, що за всім цим – життя людей, які загинули та тих, що горюють за ними. Кладовище більше говорило мені про біль живих, про їхню любов, про втрату і культивування пам’яті. Памʼять – це те, що залишилось з живими»
Репортаж із кладовищ у Сумах партнери із медіа Цукр переклали також англійською. Цей матеріал перезенували під час фотовиставки Європою.
«Так ми хотіли нагадати іноземцям і українцям за кордоном, що війна триває», – каже Олексій Туча, головний редактор Цукру.