«Вони якраз бігли в укриття до станції метро «Дорогожичі» і потрапили під ракетний обстріл. Секунда – і не стало мого світу… Тепер доживаю віку й приходжу до них на могилку. Там мені легше», – розповіла Лідія Іванівна, бабуся Катерини.
Катерина Піхур навчалася у 6-му класі школи №61 в Києві. Її тато помер за три роки до повномасштабної війни. Дівчинку виховували мама і бабуся. Катя зростала скромною, доброю. Гарно навчалася, захоплювалася танцями.
«Катя займалася у нас багато років. Це була дуже радісна, наповнена любов'ю і життям дитина. Тепла, сонячна, дівчинка-літо. Любила обійматися. Де б вона не з'явилася – від неї наче відходили промінчики сонця. Катя любила танцювати. Любила свою маму, а та робила все заради доньки. Намагалася дати їй найкраще», – пригадала Оксана Агеєва, керівниця танцювального центру, де займалася дівчинка.
Після загибелі рідних Лідії Іванівні довелося здавати ДНК-тест для опізнання. Потім вона кремувала тіла онуки і двох дітей та поховала прах у селі Юрівка Макарівського району.
«Дякую добрим людям, що допомогли мені поховати рідних. Влітку приїжджала до них на могилку. Засадила все квітами, поставила хрестики… Приношу туди і свіжі квіти, сиджу подовгу, говорю з ними…», – сказала бабуся Каті.
У Катерини Піхур залишилася бабуся та інші рідні.
