Тоді були бої за звільнення села з-під ворожої окупації. Родина Романа – вагітна мати, двоє молодших братів віком 2 роки 6 місяців і 1 рік, вітчим та прабабуся – були в будинку сусідів, бо їхній розбомбило.
«Коли почалися бої, перший снаряд потрапив у кімнату з Романом. Нас всіх засипало. Я вилізла з-під завалів першою. Почали плакати діти. Потім озвався, що живий, чоловік. Не чути було тільки Романа. Я кинулася його відкопувати. Натрапила на стегно, почала штовхати, але син не відгукувався. Прийшли батьки чоловіка, взялися розгрібати завали. Свекруха – медична працівниця, надала Роману першу допомогу, але врятувати його вже було неможливо», – сказала мама Анна.
Романа поховали під обстрілами за будинком. Після звільнення відбулася ексгумація і перепоховання на кладовищі.
Роман народився у Балаклії в першому шлюбі Анни. Коли хлопцю було 7 місяців, мати пішла від чоловіка і переїхала до батьків. Дідусь і бабуся обожнювали онука.
«Він був найкращий – добрий, комунікабельний, постійно намагався всім допомагати. За два тижні до загибелі дорослі з села знайшли прострілену міну-пелюстку, яка не мала би здетонувати. Роман взяв її в руки, покрутив, кинув у відро і вона вибухнула. Сину порвало пальці, пошкодило ногу. Але здоровою лівою рукою він рвався допомагати мені рубати дрова. Завжди допомагав із молодшими синами, доглядав за ними. Тепер, коли щось роблю, то постійно згадую: Роман би так це зробив, а тут він би мене насварив», – сказала Анна.
Юнак любив грати у футбол, кататися на велосипеді. Із захопленням працював із деревом, вітчиму допомагав на пасіці. Він був близький із ним, тримався його, каже Анна. Разом ходили на річку чи їздили в Харків відпочивати.
У Романа Шияненка залишилися мати, три брати, вітчим, бабусі, дід, прабабуся та інші родичі.
