«Коли затихло, підіймаю голову і бачу, що у нього в лобі – діра. Кров, руки розкинуті. Вбили. Я забрала з авто телефон та ікону – все, що встигла. Авто загорілося. Побачила, що їдуть танки і перед машиною впала на землю. Танки проїжджали, але не стріляли», – пригадала Ольга.
Потім вона бігла через поле у бік села Львове майже пів кілометра. Коли почула, що знову стріляють, впала. «Зрозуміла, що вони по мені стріляли. Коли впала, колона зупинилася. Мені було їх видно, чути. Стояли там дві години, а я лежала, поки вони там були», – розповіла Ольга.
На вулиці було дуже холодно. Ольга отримала обмороження. З поля її забрав знайомий.
«До посадки, де мене мали забрати, я ішла у шкарпетках. Взуття загрузло на полі в болоті. Мене привезли до лікаря, я не могла дихати. Після тих подій я на рік втратила голос…», – каже Ольга.
Через кілька днів, ризикуючи життям, двоє чоловіків поїхали й забрали тіло Валентина. Його поховали на кладовищі в Ольгівці.
Валентин був родом із селища Райське. Його виховували мама і бабуся. Після одруження чоловік переїхав до Ольгівки. Працював водієм-навантажувачем, згодом був трактористом. Останні роки працював у торгівлі. Разом із дружиною мав невеликі теплиці. Вирощували на продаж овочі. Взимку купували в односельців молочну продукцію і перепродували.
«Ми завжди працювали. Старалися для дітей, щоб у них було все. У 44 роки чоловік переніс інсульт. Йому було важко, але він старався. Дітей дуже любив. Не пив, не курив. Був безвідмовний. Як хтось просив, усе кидав і біг допомагати. Характер мав трохи складний, був дещо запальний. Іноді ми сварилися, але він мені ні в чому не відмовляв, усе робив, що я просила», – каже Ольга.
Через два місяці після загибелі Валентина вона з дітьми виїхала за кордон.
У Валентина залишилися дружина і п’ятеро дітей.
28-річний син добровільно долучився до лав ЗСУ, щоби боронити Україну. Він отримав орден «За мужність».
