Романові Гаврилюку було 49 років, більшу частину життя він провів у Бучі. Тут народився, навчався, зростав. Закінчивши коледж у Новобіличах, отримав спеціальність лицювальника-плиточника, працював в основному на будівництві.
«У Романа були «золоті руки». Він вмів усе: сантехніка, будівництво, зварювання. Ніщо для нього не було проблемою. Усе робив якісно й добре», – розповіла сестра Ірина.
Коли почалось повномасштабне вторгнення Росії, Роман разом зі свояком Сергієм та племінником Юрієм пішли записуватися до Бучанської тероборони. Звідти їх відправили додому, зброї не дали, сказали чекати.
5 березня Роман допоміг евакуюватися з Бучі 16-річному сину, матері та сестрі. Сам же залишився з чоловіком Ірини в місті.
«Ми їхали і ніхто не знав, що так буде. Зв'язку довго не було. 10 березня брат зателефонував мені з чужого номера. Сказав: «все нормально, єдине – росіяни розстріляли нашого собаку». За кілька днів Романа та Сергія не стало. Хто ж міг знати, що їх будуть катувати? Виведуть у двір і розстріляють?», – розповіла сестра Романа.
Майже місяць тіла Романа та Сергія лежали в дворі будинку. Повз них кожного дня ходили росіяни. Вони облаштували там блокпост та жили у помешканні вибитих.
Ірина дізналася про загибель рідних 3 квітня. Після деокупації та зачистки Бучі її син зайшов у будинок, а потім зателефонував: «Рома і папа вбиті».
27 квітня чоловіків поховали на кладовищі в Бучі. Похороном займався племінник Романа, який став військовим ЗСУ.
У Романа Гаврилюка залишилися матір, син, рідна сестра та племінник.
