«Золота моя дитина. Діма був прекрасним сином для мене і люблячим братиком для сестричок і брата. Ніжним і турботливим для своїх рідних. Як же болить мені ця страшна втрата. Ніхто і ніколи не зможе повернути мого дорогого синочка», – сказала мама Дмитра, Галина Гончаренко.
Галина Дмитрівна пригадує, що її син із Євгеном Самойловичем були добрими друзями зі самого дитинства, навчалися в одному класі. Обоє були працьовитими, трудилися на будівництві в Харкові. В обох – діти з інвалідністю. Вони були наче брати – зі схожими долями і спільними цінностями. Навіть народилися обоє в березні, Дмитро в перших числах місяця, а Євген – наприкінці.
Друг і співробітник Сергій Керемет пригадує Дмитра Гончаренка завжди безкорисною, безвідмовною, чуйною і порядною людиною.
«Ми всі дружили, на роботі, і на відпочинку були разом. Дмитра з радістю брали на роботу, бо він був професіоналом і дуже відповідальним працівником. Важко втрачати друзів», – сказав Сергій.
Після початку повномасштабної війни Дмитро разом з Євгеном активно допомагали своїм землякам.
«Вони возили гуманітарну допомогу в село, допомагали з евакуацією, забивали вікна, зруйновані обстрілами, – розповіла Людмила Коваль, староста Калиновецького старостинського округу. – Хлопці не звертали уваги на постійні обстріли, я просила їх: «Бережіть себе, хлопчики». Але от, як вийшло. Дуже боляче, що життєві дороги Діми і Жені виявились такими коротким».
У Дмитра Гончаренка залишилися мама, син, дружина, брат і дві сестри.
