«Мами не стало, коли вона вдруге почала жити. У них з татом наче друга молодість була, такі щасливі. Мама сіяла…», – згадує донька Альона. Каже, мамою пишалася вся родина. Жінка добре знала англійську й французьку, співала дітям колискові іноземними мовами, писала для них казки. Її текстами захоплювалися в соцмережах: «Ви добре пишете, читається на одному подиху!» Сусіди називали її невгамовною: «Хто б у нас ще бігав щоранку біля річки? Вона! Красива така, завжди усміхнена».
Світлана була затребуваною бухгалтеркою і могла переїхати в більше місто. Знання мов дозволяли обрати й іншу країну. Але друзям вона говорила, що любить Ізюм і саме тут хоче жити. Навесні Світлана мала їхати погостювати до доньки в Європу, влітку вже в Ізюмі мали чекати на старшого сина – аби зіграти весілля.
Світлану Яковенко, зі слів сусідів, засипало на сходовій клітині будинку на Першотравневій, 2. Її чоловіка – в підвалі. Мамі Світлани вдалося вижити – за два дні до трагедії вона пішла годувати котів до свого дому і через щільні обстріли не змогла повернутися до доньки.
На хресті над безіменною могилою Світлани Яковенко був номер 164. Останнім її дописом у соцмережах стало відео розбитого Ізюму. 3-го березня вона написала росіянам: «Зазирніть у свої серця. Скоро ви вітатимете з 8 Березня своїх матерів, дружин і дочок кривавими руками. Ніколи не пізно усвідомити та зупинитися. Росіяни, я чекаю перемоги вашого здорового глузду, здригаючись від бомбардування до бомбардування».
У Світлани Яковенко залишилися донька, син та мама.
