Раїсу Казакову сусіди називали не інакше, як бабуся Рая. На момент початку обстрілу жінка вибирала горох на своєму городі. Один із снарядів потрапив прямо на її подвір’я. Спалахнула пожежа, одна з присадибних будівель вигоріла вщент. Відро з горохом, який вибирала пенсіонерка, сплавилося. Саму бабусю, за згадками сусіда, довго не могли знайти: «Я зайшов у двір, і тут вибух десь поруч. Тільки заходжу в дім, вибухова хвиля по потилиці вдарила. Я вибіг, почав кричати: Бабо Рає, тьотя Людо! З нею донька жила і онук. Онук був на роботі, я його видзвонив. Ми викликали пожежників, а доти гасили всією вулицею. Ми тут згуртовані, усі прибігли з відрами. Увесь дім оглянули – бабусі Раї немає. На город страшно було вийти, там же уламки – раптом що. А потім побачили від сукні клаптик... Її привалило, відкинуло прямо там, де вона збирала горох, снаряд приземлився за 3 метри».
Шансів вижити у бабусі Раїси не було. Її дочка Люда вижила лише тому, що була з іншого боку будинку. Але і туди долетіло скло і дрібне залізяччя від снаряду, жінці поранило ноги. У сусідніх будинках посікло двері та вікна. Решта «Ураганів» потрапили на промзону неподалік, там загорілися комерційні склади.
Окрім бабусі Раї, того дня в Харкові загинули ще четверо людей. Усі цивільні. Після обстрілів 21 і 22 червня на вулиці, де загинула пенсіонерка, майже не залишилося мешканців. Ті, хто все ж таки вирішив лишатися, ночували виключно у підвалах чи у заводському укритті неподалік.
Невгамовна як на свої 85-ть і добра. Так згадують Раїсу Казакову сусідки: «Усе то на городі прибирає, то з відром сміття несе. Ще онук її сварив дуже, щоб більше відпочивала. А вона ні в яку. Міцного гарту! Вона ж 37-го року народження, Другу світову пережила, їй тоді вісім було, а тут вбили».