«Я вискочила з будинку, а російські солдати почали стріляти по дверях. Довелося сховатися. Порахувала до десяти і знову вибігла. Побачила – біля машини хтось лежить обличчям додолу. Це був сусід. Тоді заглянула в автівку. Олег сидів спереду біля вікна. Куля влучила у серце… Того ж дня у нашому районі окупанти вбили 10 людей. А ще раніше, 4-5 березня, розстріляли племінника Олега – Андрія Дворнікова», – розповіла дружина Вікторія.
Олег Клімцов народився у Донецькій області. У перший клас уже пішов у Бучі на Київщині. У дитинстві любив проводити час на Черкащині, де жили його бабуся і дідусь. Здобув фах електрика.
Олег певний час був ув'язненим, а після звільнення мав проблеми з офіційним працевлаштуванням. Тож був різноробом, часто – на будівництві. Добре грав у футбол.
«Олег – моє перше кохання. Він на вісім років за мене старший. Коли був у тюрмі, я його чекала. Він був моєю опорою і підтримкою. Ми мали розподілені сімейні обов’язки: я готувала їсти, поралася вдома, а він заробляв гроші, купляв продукти, сплачував комунальні послуги. Олег дуже любив тварин. У нас жило шестеро котів. Перед повномасштабною війною взяли ще собаку – Лорда. І Олег, і його племінник Андрій були дуже відчайдушними, енергійними і безстрашними. Мало говорили, але багато робили», – розповіла Вікторія.
Після початку повномасштабної війни Олег і Вікторія не виїжджали з Бучі – доглядали за лежачими рідними. Також Олег не хотів покидати тварин.
«Його ранок починався з того, що годував тварин. Також він допомагав людям, які залишилися – носив воду, діставав продукти. Одного разу приніс багато полуниці. Каже – на випадок, як не буде, що їсти. Я зварила варення. У нього завжди був план – навіть за найгірших умов.... За день до того, як його вбили, хлопці організували баню і ми змогли ще помитися. Він тоді усміхався й казав мені, що для щастя так мало потрібно», – пригадала Вікторія.
В Олега Клімцова залишилися мама, дружина й інші рідні.
