«5 березня ми побачили, як полями ідуть танки, повертають на сусіднє село Мокрець. Чоловік прибіг і сказав: «Забирай дітей і їдь до матері у Велику Димерку». З нами їхати відмовився. Сказав, що не хоче тікати. Я відвезла дітей. Сама вирішила повертатися додому електричкою. Вона довезла тільки до Бобрика – за дві станції від Заворичів, бо там вже почалися бої. Вирушила додому пішки. Це 10 кілометрів. Вийшла з Бобрика на поле – люди мене доганяють на машинах, на мотоциклі. Кажуть: «Куди ж ви йдете? Там танки кругом». Завернули мене. Я поїхала в Димерку до дітей. Але згодом там ми потрапили не в менше пекло», – розповіла про початок повномасштабної війни Валентина Кузьмик, дружина загиблого.
Одного разу вона змогла додзвонитися до чоловіка. Він радив виїхати з Київщини. Спершу Валентина з дітьми вирушила до далеких родичів на Кіровоградщину, потім – на Івано-Франківщину. У цей час Валерій згуртувався з кумом, діти і дружина якого теж виїхали.
«Чоловіки разом готували на грубці в літній кухні їжу. Там же був погріб, де ховалися. Поставили ліжка. 28 березня все було добре. Як завжди, ввечері після 19.00, чоловік зателефонував. Сказав, що зараз вечерятимуть і підуть на ніч у підвал. Додав: «Я так стомився, що вже не хочу ховатися. Літає, не літає – все одно. Ще й вас немає. Я скучив». До цього він був стриманий, а тут видав усе, що накопичилося. Потім раптово перервався зв'язок. Почала його набирати – поза зоною. Через 10 хвилин телефонує двоюрідна сестра, дружина кума. Я на неї ще роздратувалася, що так наполегливо телефонує, коли я намагаюся до чоловіка додзвонитися. Вона мовчала, а потім каже: «Тримайся, його більше немає».
Згодом Валентина дізналася, що перед прильотом чоловіки сиділи на лавці біля літньої кухні. Поки Валерій говорив із дружиною, кум пішов попросити в сусіда закурити. Як тільки він вийшов за хвіртку, прямо туди, де сидів Валерій, прилетів снаряд.
«Мені потім телефонували люди і питали: «А правда, що без голови ховали?». Кажу: «Ні, ховали з головою». Але все тіло тримав у купі лише одяг. Сусіди казали, ніби крізь м'ясорубку людину пропустили… Наступного дня хлопці, з якими він дружив, змогли під обстрілами купити труну. Хреста не знайшли. Коли чоловіка ховали, я пішла в місцеву церкву, а священник через телефон відправив службу», – пригадала Валентина.
Валерій і Валентина познайомилися в електричці, якою постійно їздили на роботу.
«Зразу я на нього навіть уваги не звернула, бо дуже відрізнявся від мене. Я – спокійна, він – веселий, баламут, де він, там кругом було весело», – пригадала Валентина.
Пара одружилася 1997 року. Наступного – народилася дочка Анастасія. 2008 року – син Даниїл. 18 жовтня 2022-го Валерій та Валентина планували відзначати 25-ліття шлюбу.
«До річниці ми хотіли обвінчатися, бо в молодості були проти. Валера казав: «От проживемо життя – тоді повінчаємося», – пригадала вдова.
Валерій працював на будівництві виконробом. Грав за сільську футбольну команду. «Останніми роками я сварилася: скільки можна бігати у футбол? Усі дні на роботі, а тільки неділя – він на тренування: і в дощ, і в сніг, і в ожеледицю», – розповіла Валентина.
Після звільнення села друзі Валерія провели футбольний турнір його пам'яті.
У Валерія Кузьмика залишилися дружина, донька та син. Родина виїхала у США, куди запросив двоюрідний брат Валентини.