Миколі був 51 рік. Народися в Росії, малим зі старшим братом і матір'ю переїхали в Україну – тут мама одружилася, а в Миколи з'явилася молодша сестра Людмила.
«Коля був весь в собі. Сором'язливий і закритий для тих, із ким не хотів спілкуватися. Для інших – позитивний, жартівливий, готовий допомогти. Він для мене був дуже важливим. Ми годинами могли з теплотою розмовляти про все на світі. У мене недавно був день народження і я чекала від нього дзвінка… Бо раніше не було дня, щоби брат не зателефонував, не запитав, як ми», – розповіла Людмила.
Микола був близьким із племінницею Кариною. Після втрати вона написала: «Кожна зима, все моє дитинство було проведено з тобою. Перший сніг, перша снігова баба, перші прогулянки на санчатах. Ми дуже схожі – обоє добрі до тварин. Я назавжди запамʼятаю прогулянки з Рексом, це був твій пес, який нікому не давався до рук, крім тебе… Дуже важко усвідомити те, що цього вже більше не буде. Ти назавжди залишишся в нашій памʼяті й серцях».
Багато років Микола працював трактористом на фермі. Останнім часом займався домашнім господарством. У молодості захищав ворота місцевої футбольної команди. Любив дітей. Місцевих хлопчаків учив грати у футбол.
«Для брата футбол – це було все. У мене перед очима – його футбольна форма, яка після ігор постійно випрана сушилася в нас вдома. Коли через воєнні дії зникло світло, ми надсилали батарейки, щоб він слухав по радіо футбольні трансляції», – розповіла Людмила.
Микола Липа разом із батьками пережив російську окупацію Степів. В цей період померла його мати. Після звільнення Збройними Силами України селища у вересні 2022 року донька забрала батька до себе. Микола ж вирішив не виїжджати. Казав, що тут він вдома. Доглядав за двома будинками, обробляв город. Через день намагався виходити на зв'язок із молодшою сестрою. Інколи мобільний сигнал доводилося шукати по селу пів дня.
«Важко було слухати подавлений голос брата; російські війська стояли близько, обстрілювали навколишні села. Ми дізнавалися, що авіабомби забирали життя цілих родин. Літали розвідувальні дрони. Щоби дістати їжу, потрібно було їхати 20 кілометрів до місця, де давали гуманітарну допомогу. Щомісяця намагались висилати посилку з продуктами. Навіть передавали корм для тварин, які були такі важливі для брата», – сказала Людмила.
22 вересня 2024 року о 9.45 Микола зателефонував до сестри. Сказав: «Поки все добре». І зв'язок перервався. Більше до брата вона не змогла додзвонитися, а ввечері від односельчанки дізналася, що в обід село обстріляли.
Наступного дня про смерть Миколи повідомила по телефону староста селища. Розповіла: поряд із його будинком виникла пожежа. Він пішов її гасити і потрапив під касетний обстріл. Отримав поранення в голову. Державні служби не наважувалися забрати тіло через небезпеку. Погодився один із односельчан. Привіз Миколу в Ізюм, де після експертизи його поховали.
Микола був неодружений. У нього залишилися сестра з чоловіком, племінниця і вітчим.