Роман народився у Чернігові. Через три роки його тата-військового скерували на службу до Німеччини. Уже семирічним із батьками повернувся в Україну та пішов до 1 класу. Обожнював вчитися, а особливо – англійську мову. Мама Наталія згадує: «В третьому класі сам виписав поштою уроки англійської ЄШКО. А ще завжди брав участь в олімпіадах з фізики, географії».
Роман мріяв стати лікарем. Батьки тримали курей, індиків й він казав, щоб мама не розбирала птицю, а робив це сам, щоб вивчати будову внутрішніх органів.
Після школи вступив на бюджетне відділення Національного медуніверситету імені Богомольця. Був старостою групи.
«Він горів професією. Часто до ранку ми засиджувалися над книжками. Роман був добрим, чуйним другом, прекрасним лікарем, який врятував багато життів. А ще він дуже любив Україну і своїх батьків», – сказала подруга Людмила Мірошник
Роман працював лікарем-неврологом медцентру «Добробут» та багатопрофільної лікарні. Не припиняв учитися, досконало володів англійською і приймав англомовних пацієнтів. Останнім часом отримував сетрифікат про лікування мігрені за допомогою ботоксу.
«Його шеф, професор Дмитро Маньковський, казав, що коли їхав у відрядження, то не боявся залишити відділення на Романа. Був певен, що все буде гаразд», – додала Наталія Москаленко
Поза роботою Роман захоплювався читанням, квітами, подорожував.
«Об'їздив увесь світ. Возив мене в Дубаї, показав Єгипет. Втім, не був матеріалістом, а був дуже скромним. І не міг сидіти без діла. Тільки приїжджав – запитував, що допомогти. У нас росло багато троянд, і він часто ними займався. В квартирі Романа підвіконня були заставлені фіалками. У вітальні меблів майже не було, натомість – великі зелені вазони», – розповіла мати.
У 2022-му через російський обстріл згорів будинок батьків Романа в Чернігові. Мати тоді виїхала до Німеччини, де провела три роки. Тато залишився в місті.
«Син по п'ять разів на день телефонував, щоб я одна на чужині не впала в депресію. Просила, щоб і він виїжджав з Києва, який постійно обстрілюють. Але казав, що не поїде, бо лікарня прийматиме поранених», – розповіла мати
31 липня 2025 року Наталія побачила, що в Києві обстріли і набрала сина.
«Сказав, що вже перебахкало, і готується спати. Я просила, щоб ліг десь за стінкою, подалі від балкону. Ще він казав, що без снодійних уже не засинає. Можливо, він їх вжив і не чув, як після дронів російські війська пустили ракети», – розповіла мама.
Наталія всю ніч відстежувала рух ракет у смартфоні. Коли побачила інформацію про вибухи в Святошинському районі, почала телефонувати Романові. Не відповідав. Писала: «Котику, ти де?...» Зрештою попросила друга поїхати до будинку сина. Згодом він передзвонив зі словами: «Ой, Наташо, тут таке…».
Мати зателефонувала чоловіку в Чернігів, аби їхав у Київ. На місце трагедії приїхали Романові друзі та родичі. «Довго там стояли. Дивилися, як виносили загиблих. Надіялися, що Роман вижив», – сказала мати.
Коли з'явилася новина про загибель Романа Москаленка, багато його пацієнтів залишали коментарі зі словами вдячності, частина прийшла на прощання.
«Це мій лікар, Роман Віталійович. Талановитий молодий невролог. Це рідкість та знахідка в неврології. Думаючий, чуйний. Невимовно шкода та боляче», – написала одна з пацієнток.
Романа поховали 5 серпня 2025 року в Чернігові. Батьки поклали в домовину книгу англійською, яку він читав останньою. Там були підкреслені жовтим окремі слова. Ще поклали молоточок невролога, який йому привіз із Дюссельдорфа керівник, і яким він користувався.
«Ми мало не щодня ходимо на кладовище, але все одно постійно здається, що він живий – просто десь у Києві», – додала Наталія.
У Романа Москаленка залишилися мати і батько.
