«Через два тижні, коли припинились активні обстріли і російські окупанти почали пускати туди, ми з дочкою пішли по його слідах. Андрія знайшли у братській могилі під мостом, на березі Кальчика. У ямі від снаряду місцеві закопали п’ятьох загиблих. Серед них був і український танкіст, і місцеві з сусідніх будинків. Андрія ми опізнали по одягу», – розповіла дружина Наталія.
Батько Андрія Никифоренка, Ростислав – з Чернівців. Після закінчення університету його скерували працювати у Горлівку, де й народився Андрій. Андрій із дружиною Наталею залюбки приїжджали на Буковину. Андрій любив свою сім’ю, багато часу присвячував дочці, її навчанню, розвитку.
«Любив Україну, мову і музику – без пафосу, серцем. Передав цю любов і доньці», – розповіла дружина Андрія.
Андрій Никифоренко вчителював у першій українській школі в Донецьку. Згодом викладав в переміщеному до Маріуполя Донецькому державному університеті управління на кафедрі соціально-гуманітарних дисциплін такі курси: «Історія України», «Релігієзнавство», «Логіка». Його любили студенти та поважали колеги.
«У 2021 році ДонДУУ реорганізували і нас перевели на роботу до Маріупольського державного університету. Там тільки розпочали новий семестр – і війна. Андрій любив свою роботу, книжки. Багато читав. Був дуже ерудованим. Навіть в останні дні в Маріуполі був із книжкою, читав хоч по 5-10 хв. Так тримав себе психологічно. В день загибелі вранці прочитав новелу Василя Стефаника «Сама-самісінька». Андрій ніколи не сидів на місці. Любив подорожувати, ліс, гори, піші прогулянки, велосипед», – розповіла Наталя.
18 березня 2023-го Андрію Никифоренку сповнилося б 53 роки. Дружина Наталя того дня присвятила йому такі слова:
«Андрійчику… Все ще не вірю…Але маю теплі спогади про тебе… Люблю, і ти є! Ти зі мною!».
В Андрія Никифоренка залишилися дружина та донька.
