«28 лютого він із Сергієм поїхав по хліб для місцевих. Завантажилися. Але того дня їх не пропустили назад, бо йшов бій. Тож переночували у Прилуках і зранку поверталися додому в Ічню. Так їх і убили… Тіла 2 березня забрали хлопці з тероборони. Ми поховали Миколу 3 березня в його рідному селі Ступаківка», – розповіла сестра Оксана.
Микола Омельченко після школи навчався в профтехучилищі у Сокиринцях. Далі вступив до Ніжинського агротехнічного інституту Національного університету біоресурсів і природокористування України.
Працював інженером на агропідприємствах, як-от «Дружба-Нова», СТОВ «Інтер». Одружився, народилися діти. Та сімейне життя не склалося, і пара розлучилася.
«Коля був людиною-святом. Він умів організувати усіх, спонтанно повезти нас в зоопарк, на природу. Дуже хотів сімейного затишку, власну родину, щоб його вдома чекали. Зустрів дівчину, у них все серйозно було. Але Колю убили. Це дуже важко згадувати», – сказала сестра.
У Миколи Омельченка залишилися сестра, мама, діти та інші родичі.
У березні 2024 року Ічнянський районний суд заочно засудив винних у вбивстві Миколи та Сергія до довічного ув’язнення. Слідство встановило, що злочин скоїли солдати Таманської дивізії – 27-річний Кирило Бойков та 26-річний Артем Разінкін.
У березні 2024 року Ічнянський районний суд заочно засудив винних у скоєнні вбивства до довічного ув’язнення. Слідство встановило, що це солдати Таманської дивізії – 27-річний Кирило Бойков та 26-річний Артем Разінкін.
