Юрій народився у селі Катеринівка Куп'янського району Харківщини. Жив із родиною у Грушівці. Працював токарем.
27.02. 2022 року Грушівку окупували російські військові.
«Брат Юрія воював під час АТО. Коли почалося повномасштабне вторгнення, пішов на фронт. Люди з проросійською орієнтацією повідомили про це окупантам. У брата почалися обшуки. Намагалися вибити броньовані двері. Зрештою, залізли через балкон. Винесли все, що можна», - розповіла дружина Юрія Наталія.
Наприкінці серпня 2022 року виникла можливість виїхати з окупації – Юрій вивіз дружину з 13-річною донькою, а сам залишився з 84-річною тещею вдома.
Наталія опинилася на Полтавщині. Через добу зв'язок із Грушівкою обірвався, а згодом дружина дізналася, що Юрія схопили окупанти.
«Вони звинуватили чоловіка у співорганізації підриву їхньої складу, – розповіла Наталія. – Ми жили біля піщаного кар'єру. Там окупанти зробили великий склад техніки і боєприпасів. Наступного дня після того, як Юрій нас із донькою вивіз, склад підірвали. Окупанти сказали, що це Юрій передав через мене брату-військовому геодані».
Дорогою в катівню Юрію пропонували російський паспорт і співпрацю. Він відмовився. Далі були два місяці катувань і допитів. А потім Юрія та ще одного чоловіка вивезли роздягненими та з мішками на головах. Їх викинули з автівки. Українські захисники знайшли та підібрали чоловіків.
За дві місяці катівні Юрій схуд на 18 кілограмів. Був побитий, мав опіки. Його катували струмом, кололи адреналін, щоби залишався при тямі та довше відчував муки.
У Лубнах на Полтавщині, де зупинилася родина, Юрій довго оговтувався. Здавалося, життя почало налагоджуватися. Він вийшов на роботу. А невдовзі дізнався, що на фронті важкі поранення отримав його брат. Кинувся рятувати, возив по госпіталях. Та через три місяці брат помер. Юрія підкосила втрата.
Вранці 31 грудня 2023 року чоловік із родиною збирався йти на закупи до новорічного столу, але йому стало погано. У лікарні діагностували інсульт. У ніч із 4 на 5 січня в сталося ще два інсульти. Юрій помер. Лікарі, згадує дружина, казали, що після всього пережитого важко було його врятувати.
«За наше спільне життя ми багато набралися горя, перенесли смерть новонародженої дитини з вини лікарів. Коли народилася доня, він із нас здував пилинки. Виховав двох моїх синів від першого шлюбу – як своїх рідних. Був добрий, щирий. Я почувалася з ним як за кам'яною стіною. Ми мали родинні традиції. Найменше свято прикрашали затишком.
Після полону Юра особливо радів кожній хвилині життя. Ми могли днями збирати в лісі гриби, гратися, як діти, шишками, дуркувати, веселитися. Юра полюбив фотографуватися. Загорівся піти до ялинки в центрі Лубен, щоби зробити там спільних фото. Вже коли був на пів паралізований, казав: «Ната, все буде добре, ми з тобою і не таке проходили».
В Юрія Орлова залишилися донька, дружина, два пасинки, сестра.
