Володимир народився в селі Українське Дніпропетровської області. У 2002 році почав працювати слюсарем із ремонту електрорухомого складу 4 розряду до Нікопольського локомотивного депо Придніпровської залізниці. Був слюсарем із ремонту рухомого складу Криворізького локомотивного депо, а згодом слюсарем із огляду та ремонту локомотивів на пунктах технічного обслуговування цього ж депо. Залізниці Володимир віддав 22 роки життя.
«Він був відмінним фахівцем, добре знав свою роботу, мав високий (5-й) розряд слюсаря-ремонтника. Веселий, товариський, життєрадісний. Умів не лише працювати, а й відпочивати: був затятим рибалкою та дотепним оповідачем рибальських історій. Його всі любили.
Так сталося, що Володимир взяв на себе більшу частину осколків і уламків, які вибухова хвиля принесла з собою в коридор адміністративної будівлі. Там, за правилом «двох стін», наші люди сховалися під час артилерійського обстрілу, і Володя фактично закрив колег своїм тілом, бо стояв у коридорі скраю. Це багатьом урятувало життя», – розповів Олександр Калиниченко, бригадир пункту технічного обслуговування локомотивів.
«Він був сімейною людиною: ми з ним прожили разом понад 36 років, і увесь цей час Володя жив для родини. Виростили двох синів – Ігоря й Андрія, який пішов у ЗСУ. Маємо 5 онуків. Тримали велике господарство: кури, качки, гуси, город. Зорати ділянку мотоблоком, доглянути птицю – це було за чоловіком. А ще він був відмінним зварювальником. Сусіди та рідні зверталися – Володя всім допомагав охоче. Із усіма жив дружно, добру душу мав. У вільну хвилину любив порибалити – так відпочивав від господарських клопотів і роботи. Радів улову, як дитина. Мені важко буде без нього», - сказала дружина Наталя.
У Володимира залишилися дружина, двоє синів та онуки.
