Валентина народилася і жила в Яровій. Родичі згадують, що з дитинства була трудолюбивою. Після школи вивчилася на мулярку. Певний час працювала за фахом, а ще була нянькою в дитячому садочку. Потім працювала на залізниці
«Свекруха була стрілочницею в Лимані. Це важка робота. Потім за станом здоров'я її перевели на посаду охоронниці. Увесь вільний час вона працювала на городі. Садила полуницю, возила її та іншу городину на базар. Завжди хотіла заробити додаткову копійку, щоб допомогти дітям. Але, крім того, вона дійсно любила землю. Я прожила зі свекрухою 19 років. Вона мене прийняла, як рідну доньку. Була чудовою жінкою, співчутливою, турботливою матір'ю, свекрухою і бабусею», – розповіла невістка Тетяна
Останнім часом Валентина нарікала на здоров'я. 2024 року їй довелося поховати старшого сина та провести до війська молодшого. Рідні кажуть, що вона дуже через це переживала.
9 вересня 2025 року Валентина з чоловіком та невісткою планували евакуйовуватися з Ярової до Ізюма. Речі були зібрані. О 14.00 по родину мала прибути машина. Вранці Валентина з чоловіком поїхали по пенсію до мобільного відділення «Укрпошти». Вони чекали в черзі, коли близько 10.40 російські війська вдарили по ній КАБом. Валентина загинула. Її чоловік отримав поранення, його забрали до лікарні. Він пережив операцію, після якого розпочалося тривале лікування. Від того удару російської армії в Яровій загинуло 25 людей.
У Валентини Половинко залишилися чоловік, син, невістка, сестра, двоє онуків та інші родичі.