Ніна народилася у роки Другої світової війни. Батьки загинули. Четверо дітей потрапили до дитбудинку в російському Барнаулі. Ніну вдочерили. З новою родиною переїхала в Україну – на Луганщину. Отримала фах малярки-штукатурниці, працювала дояркою.
Коли діти й онуки виросли і роз’їхалися, лишилась сама. Згодом діти забрали її до себе в Київ. З часом через стан здоров’я Ніні було важко в місті, тож рідні орендували будинок в Бобрику, де вона оселилася.
Коли почалась повномасштабна війна, до Ніни Романової приїхали з Києва донька з онукою.
На початку березня вибухи ставали ближчими, літали розвідувальні дрони, пригадала онука Лідія. «Ми забили всі вікна, а в кімнаті бабусі ще й затулили шафою. Це була найбезпечніша кімната в домі».
Жінки майже не виходили з будинку. Зрідка Лідія вибігала в магазин, але полиці вже світили пусткою. 6 березня 2022 приїхав зі служби батько Лідії – він добровольцем став на захист України.
«Ми поговорили, обійнялися, я попросила берегти себе. Він пропонував відвезти нас до Києва, але ми переконали, що в селі почуватимемося спокійніше. Бабуся ще додала, що татові дуже личить форма. Ніхто не знав, що це їхня остання зустріч».
7 березня 2022 в Бобрик зайшли окупанти. Лідія згадує: «На нашій вулиці окупанти розташували багато техніки. Вранці 9 березня вибили двері і з автоматами увірвались до нас. Я схопила всі телефони і сховалась за велику піч у бабусиній кімнаті. Потім вони увірвались до маминої кімнати, кричали, хто ще є в будинку, обдивлялися всі кімнати. Кричали, щоб мама говорила російською, погрожували автоматами».
Врешті окупанти забрали зі столу старі телефони, які Лідія навмисне залишила там, і пішли.
З 9 на 10 березня була важка ніч з постійними вибухами. Вранці жінки поралися в хаті. Тим часом у кінці городу Ніни Романової окупанти поставили бойову техніку. Згодом сусід розкаже, що то були «Гіацинти». Звідти постійно лунали вибухи.
«Після сніданку ми грали з бабусею в шашки, вона програла і сказала, що більше не хоче, піде полежить, – згадала онука. – Ми натопили в хаті, кімнатами розлилося тепло, на вулиці все затихло. Я пішла до своєї кімнати і заснула. Прокинулась від вибуху. Всюди були пил, глина, дзвеніло скло. Почула крик: «Мама, мама!».
Лідія пробиралася на голос матері. Веранди і порогу в хаті вже не було.
«Відкривши завалені двері, я побачила кров, частини тіла, бабусин одяг, праворуч була завалена столом і дошками мама. Я наче забула про страх, викинула речі з хати, і витягнула з-під завалів маму. Не розуміла, що робити і куди йти».
Незабаром прибіг сусід і забрав жінок до себе. В матері Лідії були поранення обличчя, спини.
«Я не знала, як їй розповісти про бабусю. Я сама не вірила, що її більше немає. А потім сусід сказав, що треба поховати бабусю. Ми пішли до розбитого будинку. Тіло бабусі збирали по всьому двору, всюди були частини її одягу. Я взяла ковдру і на неї ми поклали все, що змогли знайти, потім поховали у дворі».
Після звільнення Бобрика Ніну Романову перепоховали на цвинтарі.
«Минуло вже три роки, відколи ракета забрала бабусине життя. А я досі вірю, що поїду в село, вона жива, випасає курей, говорить з ними, а дійсність – лише страшний сон, – сказала Лідія. – Якби вона була в свої кімнаті… Її кімната ціла. Навіть чашка, з якої вона пила чай за пів години до вибуху, не впала з табуретки».
«Бабуся дуже любила село. Разом з мамою тримали курей, кролів, займалися городництвом, вирощували квіти. Бабуся вставала рано-вранці і до пізньої ночі працювала. Вона була світлою і доброю людиною», – додала Лідія.
У Ніни Романової залишилися син, донька, четверо внуків і п'ятеро правнуків.