Василь жив у Вітрівці поряд із селом Чепіль разом із дружиною, 9-річною онукою та прикутою до ліжка матір’ю. Після початку повномасштабної війни армія окупантів підійшла за кілька кілометрів і обстрілювала навколишні села. 8 березня у Вітрівці зникло світло. 6 травня, після потужного обстрілу, виїхало майже все село.
«Зразу ми не думали виїжджати. Свекруха – лежача. Нашу машину розбили. Думали: якось перебудемо», – згадала дружина Олена.
Ранок 17 червня був спокійним. Василь із Оленою пішли працювати на город. Потім чоловік поїхав у Чепіль роздобути продуктів.
«Того дня туди саме підвезли хліб. Ми вже й забули його смак… Об 11.00 почався обстріл і тривав до 18.00. Я сподівалася, що чоловік десь у підвалі. Ввечері поїхала велосипедом шукати. Повернулася додому ні з чим. Вранці ми з сусідом поїхали знову. В Чепілі люди сказали мені, на якій вулиці лежить Василь», – розповіла Олена.
Чоловік потрапив під касетний обстріл. Його лівий бік був суцільно побитий дрібними осколками. Поряд лежали, теж побиті, дві буханки хліба.
Спершу Василя прикопали біля розбитого дому неподалік, а через день тіло допоміг привезти додому сусід. Поховали загиблого у саду.
Василь Рубан народився у Балаклії. Після весілля купили з Оленою хату в її рідному селі Вітрівці. Чоловік працював трактористом. У молоді роки займався полюванням.
«Він любив працювати в садку. Захоплювався вирощуванням огірків, досліджував технології, натягував шпалери для цих овочів. А потім ходив довкола, балакав з ними, – з усмішкою пригадала дружина. – За онуками душі не чув – робив з ними уроки, їздив з онуком Мішею на рибалку. Молодша онука народилася в листопаді 2021-го, принаймні встиг її потримати на руках».
У Василя Рубана залишилося два сини, донька, п'ятеро онуків і дружина.
