Валентині було 77 років. Народилася в Узбекистані. Працювала в Бюро технічної інвентаризації. У 2003-му переїхала в Україну, оселилася у Кривому Розі.
Найстарший онук Микита запамʼятав її хазяйновитою, працелюбною, турботливою. Валентина завжди була готова вислухати і допомогти.
«Коли вчився у школі, бабуся зі мною робила уроки. Я любив ходити до неї – просто, щоб поспілкуватися. Говорили про все на світі. Вона була для мене ще й наче персональною психологинею. Також бабуся постійно нас годувала, а особливо пиріжками. Була дуже сучасною, знала всі соціальні мережі. Пам’ятаю, як кожного ранку рідним надсилала побажання гарного дня, а ввечері – солодких снів», – поділився Микита.
Микита – захисник України. 6 лютого 2022-го перед ротацією до Маріуполя приходив до бабусі по пиріжки, які вона спеціально спекла для нього.
У Маріуполі весь час намагався підтримувати зв’язок з родиною. Востаннє спілкувався у квітні 2022-го.
«Тоді бабуся запитувала, як справи, як почуваюся після поранення. Казала, що хоче, щоб я швидше повернувся», – пригадав Микита.
Потім зв’язку не було, а 18 травня Микиту з побратимами вивели з «Азовсталі» у російський полон. Єдине, що рятувало в тому пеклі, каже, це були думки про сім’ю і зустріч із нею.
Вночі 21 вересня 2024 року російська ракета влучила в будинок, де спали Валентина та онук Максим. Жінка тоді залишилася з онуком, бо батьки поїхали в інше місто.
За три місяці, 30 грудня 2024-го, Микита повернувся в Україну в межах обміну. Дорогою до реабілітаційного центру прочитав новину, де були слова: «Микита Шаульський повернувся з полону, але найжахливіше чекає попереду».
«І далі були фото Максима з бабусею Валею. Всю дорогу я плакав, разом зі мною плакав весь автобус… Влучання було прямісінько до моєї кімнати, в якій спав Максим. Поряд не було жодного військового об’єкта чи такого, що можна вважати військовою ціллю. Звичайний приватний сектор», – сказав Микита.
Валентину поховали на кладовищі у Кривому Розі поряд із онуком Максимом.
У неї залишилися син Андрій, донька Наталя, невістка та онуки.