Василь народився у Плоскому. Працював теслярем у колгоспі і в будівельній бригаді. У парі з дружиною прожив 40 років (вона померла за рік до повномасштабної війни).
«Він був живчиком. Ще бігав би, якби не війна. Це була найдобріша у світі людина, – розповів пасинок Андрій. – Ставився до мене, як рідний батько. Любив працювати з землею. Зранку вставав, ввечері лягав. Вільного часу не залишалося. А якщо й сідав перед телевізором, то зразу через втому й засинав. Його поважали всі сусіди, колеги».
Андрій – ветеран АТО. Він виїхав із села за кілька днів до окупації, адже окупанти розшукували ветеранів, катували та вбивали. Василь же не захотів їхати.
«Сказав, що він старий, і його ніхто не зачепить, – пригадав Андрій. – А 22 березня вийшов на двір і біля нього розірвалося три міни».
Спершу Василя Топіху поховали на городі сусіди. Після звільнення села Збройними Силами України – перепоховали на цвинтарі.
У Василя Топіхи залишилися старший брат, троє дітей дружини й інші родичі.
