Вікторові було 62 роки. Народився в селі Костобобрів. Після школи служив строкову. Повернувшись у рідне село, працював водієм на машинно-тракторній станції. У молоді роки співав у місцевому хорі. Разом із колективом їздили в інші села. У 2000-х почав працювати на шкільному автобусі: возив дітей із сусідніх сіл у Костобобрів.
«10 січня 2024 року о 4 ранку він повіз сина в Семенівку на автостанцію. Повертався додому і стався обстріл. Я постійно набирала його, але ніхто не відповідав. Ближче до 7.00 додзвонилися до водія молоковоза, який у той час мав їхати тією ж дорогою. Він сказав, що через обстріл розвернувся назад. Але бачив червону автівку, по якій стріляли. Я одразу зрозуміла, що там мій чоловік», – розповіла дружина Василина.
Обстріл скінчився надвечір, о 16.30. Лише після цього вдалося евакуювати автівку. За два дні Віктора поховали в рідному селі.
«Віктор чудово розбирався в техніці. Міг своїми руками все облаштувати так, щоб працювало як годинник. А ще мав талант спілкування з людьми. Як його любили діти… Особливо малеча: посідають навколо і розмовляють дорогою. Бували різні випадки: хтось не хотів до школи, плакав. А сідає в автобус, Віктор з ним заговорить і все – дитина заспокоюється і їде спокійно до школи», – поділилася спогадами Василина.
У Віктора Тупиці залишилися дружина та троє синів.
