Василь мав інвалідність з дитинства – церебральний параліч. Був на милицях, користувався інвалідним візком, від народження погано ходив. Останні 10 років за ним доглядала рідна сестра Ірина. Вона відмовилася від евакуації в перші дні повномасштабного вторгнення російських військових в Україну, щоб піклуватися про брата. Родина переховувалася в погребі на подвір’ї свого будинку. Василя доводилося туди заносити на руках.
«Після того, як на подвір’я прийшли російські військові, вбили собаку та пригрозили кинути в погріб гранату, вони наважилися на евакуацію», – розповіла племінниця Василя Світлана.
Василь їхав в автомобілі своєї сестри, яка була за кермом. Цього дня з села Озера евакуювалися 30 машин. 4 години автівки чекали на вулиці Інститутській дозволу на проїзд. А коли рушили – почалися вибухи. Василь із родичами опинилися в епіцентрі й загинули на місці.
«Попри хворобу, дядько Василь допомагав по господарству. Він навіть на візку перекопував город, кукурудзу лущив, робив усе, що його просили. І дрова рубав постійно, це був його обов’язок, адже в нас груба була в хаті», – пригадує племінниця Світлана.
У Василя не було дружини й дітей, єдина його рідна сестра загинула разом із ним.