Володимир народився і жив у Києві. З відзнакою закінчив Київський національний університет будівництва і архітектури за спеціальністю інженер-будівельник. Працював за фахом. Був відомим громадським активістом, захисником прав постраждалих власників недобудов Києва, з питань екології міста, незаконних забудов.
Під час повномасштабної війни Володимир воював у лавах 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців. Був командиром інженерно-саперного взводу.
«Це був такий командир, яких мало. Він не відсиджувався на КСП, завжди йшов з нами, оберігав особовий склад. Казав: «Я ніколи не накажу зробити те, з чим не впораюсь сам», – розповіли побратими.
«Бути героєм України – це дбати про батьківщину: відстоювати засади демократії як громадський діяч, а потім добровільно захищати свою землю від ворога, навіть попри фізичні обмеження. Дбати про своїх людей в підрозділі, як про родину: вислуховувати, підтримувати, бути плече в плече. Йти разом на завдання, ризикувати життям, рятуючи свою групу, завжди брати найскладніше на себе, повторюючи: «Як офіцер я відповідаю за свій особовий склад. Я не вимагаю від інших зробити те, що сам злякаюсь зробити... Тому я йду і роблю… Бо хто борець, той здобуває світ». Бути підтримкою рідним і друзям, вміти легко розрадити, розсмішити чи замотивувати. Продовжувати вчитись і розвиватись, читати книжки і грати з побратимами в шахи, бо наша переможність в нашому гострому розумі. Це про мого друга Володимира Голубничого, який завжди залишиться з нами і буде нам прикладом стійкості і людяності!» – написала подруга воїна Мар'яна Миколайчук.
Поховали офіцера на Берковецькому цвинтарі столиці.
У Володимира залишились батьки, дружина, дві доньки, син і брат із сім'єю.
