Микола народився в Миколаєві. Батько рано загинув. У родині було троє дітей. Миколу виховувала бабуся, поки мати працювала. Після школи навчався у Березнегуватському професійному ліцеї на будівельника. У 18 років пішов до армії, службі присвятив подальше життя.
З 2016-го жив у Маріуполі. У 2019-му вступив на заочне відділення в Приазовський державний технічний університет, де навчався за фахом «Соціальна робота». Переніс кілька контузій, які сильно позначилися на його здоров’ї, тож вирішив здобути вищу освіту, ще трохи послужити й у цивільному житті бути соціальним працівником – зокрема, хотів допомагати дітям. Та через повномасштабну війну не завершив навчання.
Микола мав багато друзів. Любив спорт. Вів здоровий спосіб життя. Займався кіокушинкай-карате. Брав участь в змаганнях зі східних єдиноборств, армреслінгу. А ще – в обміну військовим досвідом з британцями в Олешках на Херсонщині.
Був двічі одружений. У першому шлюбі народився син Микита, з яким він підтримував зв’язок.
Вдруге одружився з Євгенією, вона теж була військовою. Разом виховували її доньку Анну.
Подружжя служило у 503-му окремому батальйоні морської піхоти. А у 2020-му Микола підписав контракт з 3057 частиною НГУ. У квітні 2021-го отримав звання молодшого сержанта й обійняв посаду начальника військового наряду. 25 червня того ж року, коли Миколі виповнилось 27, подружжя придбало омріяний будинок на березі Азовського моря.
Незадовго до вторгнення Євгенія була списана за станом здоров’я. Востаннє вона бачила Миколу 9 березня 2022.
«Ми з донькою були в будинку культури моряків. Чоловік привіз нам сухпайок. Ми поплакали. Микола побув кілька хвилин і попросив за першої нагоди виїхати з міста. Моя донька не рідна Миколі, він її виховував з сімох років. Анна його любить і плаче за ним», – сказала Євгенія.
16 березня їй вдалося врятуватися з Маріуполя. А 25-го Євгенія отримала звістку – Микола у полоні. Окупанти зняли відео, де він зв’язаний наручниками з іншим оборонцем, під примусом говорить завчений текст. На записі Євгенія побачила побої та сліди катувань.
«15 червня 2019 року ми одружились. 15 червня 2022 року в межах обміну тіло мого чоловіка привезли до Києва. Впізнала Миколу по татуюваннях, серед яких на лівому плечі було зображення черепа у береті з написом: «Вірний завжди слову. Спаси і сохрани». Згідно з експертизою, мій чоловік загинув від пострілу у спину. Миколу катували, ще прижиттєво йому зламали під’язикову кістку», – зазначила Євгенія.
Микола Горобченко був нагороджений медаллю «Захиснику вітчизни», посмертно – орденом «За мужність» III ступеня.
Поховали захисника на Лісовому кладовищі в Києві.
У Березнегуватому в музеї на честь героїв розмістили світлину Миколи з біографією.
***
Платформа пам'яті «Меморіал» вшановує пам'ять про героїв спільно із проєктом «Серце Азовсталі», який підтримує захисників та захисниць Маріуполя та їхні родини. Разом ми створюємо серію історій про тих, хто ціною власного життя боронив Маріуполь.