Богдан Козаков народився у Запоріжжі. Навчався у школах №№ 51 та 102. Спочатку був непосидою, тож його маму часто викликали до школи, але потім це змінилося:
«Син ріс дуже емоційним хлопчиком, але з роками став виваженим, всі проблемні питання вирішував словами. Колись він врятував свого друга, який впав зі скелі і отримав кілька складних переломів. Богдан стрибнув за ним у воду і тримав його на поверхні, поки не прийшла допомога», – розповіла мати Світлана.
Після закінчення 11 класу вступив до Запорізького центру професійно-технічної освіти водного транспорту. Працював барменом. У 2014 році приєднався до «Національного корпусу».
Богдан був фанатом футбольного клубу «Металург», представником колективу «BABURKA FRONT».
«Вболівав у фанатському секторі, починаючи з 2012 року на Бабурці, де народився. Хлопці покликали його ходити на футбол та відвідувати виїзні матчі. Так у Богдана з'явилася велика родина. Почав займатися самбо, брав участь в навколофутбольних подіях. Богдан завжди стояв на першій лінії, щоб сміливо зустріти опонентів», – поділилася Світлана.
Коли Богдан тільки долучився до полку «Азов», йому було важко. Але завдяки підтримці мами хлопець витримав усі випробування, показавши одні з найкращих результатів – і його прийняли до підрозділу. Розпочав службу на базі в Урзуфі, брав участь в операціях у Пікузах (тоді Комінтернове), Павлопіллі, Широкиному, Гранітному, Красногорівці, на Світлодарській дузі.
Під час відпустки Богдан проводив більшість часу з мамою та бабусею. За життя МАСС казав: «Світ належить відважним». Цей вислів він закарбував на своєму тілі. Світлана теж зробила таке тату, а ще обличчя сина на лівому плечі.
Бабусине серце не витримало звістки про загибель онука, і за два місяці вона померла. А за три місяці після того, як не стало Богдана, у нього народилася донька.
За гідну службу Богдана Козакова нагородили відзнакою Президента України «За участь в АТО» та медаллю «За мужність» III ступеня (посмертно).
«Богдан був тією людиною, яка ставила на перше місце свою Україну, свій дім. У далекому 2017 році ми сиділи на центральній площі в Маріуполі, пили каву. Я знала, що за якийсь час йому їхати на позиції. У мене розривалося серце від того, що він може не повернутися. На кожне питання про його мотивацію він відповідав: «Хто це зробить, якщо не я? Хто захистить мій дім? Війна прийде до мене у Запоріжжя, якщо я сьогодні не буду стояти на захисті своєї Батьківщини», – розповіла подруга Каріна.
Поховали воїна на кладовищі «Святого Миколая» в Запоріжжі.
Вдома на героя чекали мати, тітка та двоюрідний брат.
***
Платформа пам'яті «Меморіал» вшановує пам'ять про героїв спільно із проєктом «Серце Азовсталі», який підтримує захисників та захисниць Маріуполя та їхні родини. Разом ми створюємо серію історій про тих, хто ціною власного життя боронив Маріуполь.
