Микола народився у місті Запоріжжя. Із раннього віку почав цікавитися машинами та технікою. Любив грати у футбол і слухати музику. Микола вивчився на автослюсаря та добре розбирався у своїй справі. Відслужив строкову службу в армії: був моряком, молодшим сержантом. Після демобілізації працював водієм тролейбусу. На роботі познайомився з майбутньою дружиною, згодом у пари народилося двоє дітей. Окрім транспортної галузі, Микола працював на заводі «Хортиця», а потім влаштувався на «Нову пошту».
Один із синів, 21-річний Павло, служив у Маріуполі та потрапив у полон. Микола дуже переживав за нього, тож вирішив також піти на фронт. Після навчання із серпня 2022 року долучився до лав ЗСУ. Був стрільцем у 7-му окремому батальйоні української добровольчої армії «Арей», воював у Луганській, Донецькій, Запорізькій області.
«Микола дуже хотів придбати свою автівку: родина відкладала на це кошти, і якби не війна, ця мрія вже мала б скоро здійснитися. Хотілося своєю машиною поїхати на море… Він дуже піклувався про дітей: щоб було що їсти, у що одягнути. Він був дещо стриманий, не любив бавитися. Хазяйновитий, у домі все робив, міг щось і змайструвати. До того ж був дуже романтичний: навіть після стількох років разом дарував квіти, подарунки на всі свята, був дуже до мене уважним. Йому вже було за п’ятдесят, а ми з ним за руку ходили», – розповіла дружина Ірина.
«Микола працював на совість, нікому не відмовляв у допомозі. Не дуже говіркий, більше стриманий, розважливий, надійний. Любив машини, читав про них, слухав музику багато. І дуже любив свою сім’ю, це для нього було головне», – пригадує колега Максим.
У Миколи залишилися дружина, донька та син.
