Дмитро народився в селі Урзуф на Донеччині в родині військового. У 2003-му пішов до першого класу тамтешньої школи. Любив вчитися, а також опановував бойові мистецтва та музичні інструменти. Після закінчення дев'ятого класу вступив до Маріупольського будівельного фахового коледжу. Згодом став студентом Харківського національного економічного університету імені Семена Кузнеця.
Тоді ж Дмитро уклав контракт зі Збройними Силами України та проходив службу в 56-й окремій мотопіхотній бригаді. По закінченню контракту продовжив навчання та здобував ступінь магістра, а паралельно – поповнив лави Донецького прикордонного загону. Жив з сімʼєю у Маріуполі. У 2020 році отримав диплом магістра та планував вступати на юридичний факультет.
За кілька днів до повномасштабного вторгнення наполягав, щоб дружина із сином поїхали з міста, а вже 22 лютого 2022 року назавжди попрощався із найближчими людьми. У складі Донецького прикордонного загону він став на захист Маріуполя. 19 травня разом із командиром за наказом вийшли з «Азовсталі» у російський полон. Воїн був поранений та перебував в Оленівці, де й загинув.
Нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).
«Мій чоловік був дуже життєрадісний, позитивний та веселий. Любив життя, радів усьому, ніколи не вступав у конфлікти. Завжди казав, сміючись, що народився на радість людям. Він знав так багато анекдотів, десятки цікавих історій, а деякі міг вигадувати на ходу. Комунікабельний, справжня душа компанії. Прекрасний батько та чоловік», – розповіла Аліна Демченко.
Поховали захисника в селі Рожнів Івано-Франківської області, де на той час перебували його рідні.
У Дмитра залишилися дружина, син, батьки та молодший брат.
