Микола народився 5 жовтня 1996 року в селі Багатир Донецької області. Змалечку був лідером і душею компанії, завжди збирав біля себе хлопців зі всієї вулиці.
«Його дитячою пристрастю була «гра у войнушку». Бути військовим – то була його мрія. Батько з дерева зробив йому практично повну копію автомата. Коля дуже любив цю іграшку, навіть деякий час спав з автоматом», – розповів старший брат Олександр.
У школі Микола любив історію. Тренувався на турниках, пізніше захопився паркуром. Завжди брав участь у районних змаганнях з бігу на далекі дистанції. Сусіди запам’ятали його як хлопця, який у будь-яку пору року бігав 15 км за селом із рюкзаком за плечима. У рюкзаку було каміння – так хлопець готувався до здачі нормативів для вступу в університет.
Після школи навчався у Харківському національному університеті внутрішніх справ. Тоді відвідував секцію ножового бою, займався пейнтболом. Та найбільшим захопленням були курси тактико-спеціальної підготовки.
«Після університету близько двох років він працював у райвідділку. Але робота з перекладанням паперів була не його покликанням. Ці роки для Миколи були підготовкою до вступу у КОРД. Молодший брат – найцілеспрямованіша людина, яку мені довелося знати», – сказав Олександр.
Згодом Микола вступив до підрозділу спеціального призначення КОРД, був старшим інспектором 2-го відділу з проведення спеціальних операцій (штурмового) управління у місті Маріуполь.
«Ми побачилися 24 лютого, у день, коли почалося повномасштабне вторгнення. Микола якраз тоді був у Києві. Зустрілися, брат передав усі речі, рюкзак. А ще порадив запастися їжею та водою. І наказав берегти себе і батьків. Ми обійнялися. Брат посміхнувся і сказав, що все буде добре. Як же він тоді помилявся», – пригадав Олександр.
Микола міг лишитися в столиці, але прорвався до Маріуполя, бо не міг залишити побратимів.
«2 березня матері зателефонували з невідомого номера. Гадаю, що то був хтось із товаришів брата. Він і повідомив, що Микола потрапив у полон. Вдалося вийти на керівництво, інформація підтвердилася. Нам усі відповідали в один голос, що все добре, що вони є в списках на обмін і ось-ось їх визволять», – сказав брат.
Спочатку Миколу тримали в Оленівській колонії. Потім вивезли до Донецька в СІЗО. Востаннє він виходив на зв’язок 23 вересня 2022 року, трохи поспілкувався з матір’ю. А 28 лютого 2023-го командир повідомив про смерть Миколи – нібито від менінгіту.
Бійця посмертно нагородили відзнакою Президента «За оборону України» та орденом «За мужність» III ступеня. Вулиця, де жив Микола в рідному селі названа його іменем. Нині село окуповане.
Поховали воїна на кладовищі в Білогородці у Бучанському районі Київщини.
З рідних у Миколи залишилися батько, мати та старший брат.
*** Платформа пам'яті «Меморіал» вшановує пам'ять про героїв спільно із проєктом «Серце Азовсталі», який підтримує захисників та захисниць Маріуполя та їхні родини. Разом ми створюємо серію історій про тих, хто ціною власного життя боронив Маріуполь.
