Анатолій народився у місті Тараща на Київщині. Спочатку навчався в місцевій школі №2, а потім у технічному та економіко-правовому фаховому коледжі на відділенні механізації сільського господарства. У 2005 році вступив до Національного аграрного університету, а у 2009-му чоловіка призвали до лав Збройних Сил України – потрапив у ГУР.
В 2011 році Анатолій познайомився з Мариною. Того ж року пара одружилася: одразу зрозуміли, що це доля.
«У 2012 році стали щасливими батьками чудового сина. Толя обожнював свого первістка. Заради щасливого життя синочка повернулися з Києва до Таращі, де Толя працював у рідному коледжі, став частиною педагогічного колективу», – розповіла Марина.
Спочатку Анатолій був майстром виробничого навчання, заочно здобув другу вищу освіту – педагогічну. Із 2015 року обіймав посаду викладача. Колеги цінували його за принциповість і відповідальність, а студенти – за людяність і щирість. Він намагався зацікавити молодь, згуртувати навколо себе, завжди старався, щоб заняття були цікавими. Колеги кажуть, що йому можна було повністю довіряти: говорив завжди все прямо, не замовчував, ніколи не підтримував інтриги.
У 2018 році у родини народився другий син. А у березні 2019-го Анатолій підписав контракт із ЗСУ та став офіцером відділу чергових приймальні Центру забезпечення службової діяльності Міноборони України та Генштабу.
«У ніч на 24 лютого він за наказом командування ГУР поїхав захищати аеропорт у Гостомелі. Їх було близько 30 військових на звичайних службових автомобілях із малою кількістю зброї – проти величезної кількості вертольотів і десанту з технікою, які росіяни намагалися спустити для захоплення Києва. Чоловік із побратимами мужньо боронили аеропорт. Вони не дали ворогу здійснити план і дивом залишилися живими. Толя завжди був для нас гордістю, але після цього вчинку вкотре зрозуміла, що я – дружина героя! Хоча страх втратити чоловіка ніколи не полишав мене. Але того разу Всевишній вберіг», – поділилася Марина.
Наступним завданням було полетіти на гелікоптерах в оточений Маріуполь, щоб дати підкріплення гарнізону та евакуювати важкопоранених. Ця спецоперація була унікальною: вертольоти мали залетіти на наднизьких висотах на понад 100 км углиб території, яку ворог контролював і охороняв системами ППО. Раніше таких ризикованих польотів не виконували військові жодної країни світу.
«То був не перший виліт, і противник вже збивав попередні вертольоти. Але знаючи, що шанси вижити невеликі, він ризикнув і полетів. Зробив це заради людей, які потребували допомоги. Мені не сказав, на яке завдання йде, а я як жінка розвідника звикла до такої таємничості. Я постійно думаю: якби він мені сказав, я б його не пустила, не дозволила б ризикувати.
Перед польотом він на 3 дні приїздив додому, щоб побачити нас. Я зараз розумію, що він приїздив попрощатися. Толя натякнув, що може щось статися, але коли я почала розпитувати, сказав, що пожартував. 5 квітня приблизно о першій годині ночі ми переписувалися, і він сказав, що на завданні, вранці зателефонує. А потім останнє смс: сказав, що любить мене і дітей, і попросив поцілувати їх за нього», – розповіла дружина.
Тривалий час розвідника вважали зниклим безвісти. Тіло Героя повернули родині за 1 рік і 4 місяці. Поховали Анатолія Щербака 20 липня 2023 року на Алеї героїв Нового кладовища у місті Тараща.
За життя Анатолій Щербак отримав нагородну зброю від міністра оборони. Посмертно воїна нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
Вдома на нього чекали дружина та двоє синів.
***
Платформа пам'яті «Меморіал» вшановує пам'ять про героїв спільно із проєктом «Серце Азовсталі», який підтримує захисників та захисниць Маріуполя та їхні родини. Разом ми створюємо серію історій про тих, хто ціною власного життя боронив Маріуполь.
