Владислав народився і жив у місті Обухів на Київщині. Коли йому та сестрі-близнючці Валерії було 10 років, помер тато. Мама виховувала дітей самостійно. Влад любив грати у футбол і настільні ігри, рибалити, проводити час із друзями.
Після закінчення школи двічі вступав у коледжі, але згодом полишав навчання, бо розумів, що не хоче працювати за обраними спеціальностями. У 18 років влаштувався на роботу в Київський картонно-паперовий комбінат в Обухові.
2015-го пройшов строкову службу. Незадовго до повномасштабної війни Владислав поїхав на заробітки у Великобританію, адже мріяв придбати машину. Він здійснив свою мрію, але натішитися автомобілем не встиг: розпочалося повномасштабне вторгнення і чоловік приєднався до лав захисників.
Служив у роті охорони Обухова. У березні 2023-го перевівся у 72-гу окрему механізовану бригаду імені Чорних Запорожців, у складі якої вирушив на Донеччину. Обіймав посаду старшого стрільця 2 мотопіхотної роти мотопіхотного батальйону.
«Влад був дуже турботливий, веселий і добрий. Навіть якщо якась людина робила погані вчинки, він завжди говорив, що ми не повинні її осуджувати, бо не знаємо, що вона переживає. Він вселяв людям віру в добро і справедливість. Надихав їх, щоб не втрачали надію. Любив дітей, а діти любили його – відчували його чисте серце», – розповіла сестра Валерія Стрижкова.
У Влада було троє похресників, а друзі говорили, що в майбутньому візьмуть його за хрещеного батька ще. Своєї сім'ї чоловік створити не встиг. Він мав кохану, освідчився їй і планував зареєструвати шлюб під час відпустки. Проте його життя обірвав ворожий обстріл.
«Ми все життя були разом. Я думала, що нас ніхто не розлучить. Але Влад загинув і пів мого серця не стало», – поділилась сестра.
Поховали воїна на Алеї Героїв у рідному місті.
Посмертно Владислава нагородили орденом «За мужність» III ступеня та надали звання «Почесний громадянин Обухова».
У Владислава Стрижкова залишились мама, сестра-близнючка, зведена сестра, бабуся, похресники.
